Читати книгу - "Серед темної ночi"

Левантина ще не спала, знеможена без краю своїми думками. Лежала, заплющивши очi, а його очi стояли перед нею i дивились, дивились на неї… пильно, нерухомо… такi великi… аж горять на чорному Романовому обличчi… Яке воно страшне стало!.. А очi все бiльшають, i все наближаються, i печуть її, печуть!.. Хоче скрикнути — не може; хоче ворухнутися — не здужає. А вони все печуть аж у саме серце, аж у саму середину серця, i його страшна рука, чорна така, як i обличчя, бере її бiдне серце, i стискає дуже, дуже, i хоче вирвати з грудей.

Крикнувши, зiрвалася на рiвнi ноги i стала серед хати, вся тремтячи.

То був сон, що на мить одну до неї злетiв, але який же страшний сон!..

Стояла i тремтiла.

— Левантине! Чого висипляєшся? На базар треба! — озвалася з другої хати Квасючка.

Левантина схаменулася. Провела тремтячою рукою по чолу i стала вбиратися.

Убралася, взяла кошик i вийшла. Надворi вже було зовсiм видко, скрiзь iшли на базар люди.

Ледве завернула за рiг своєї вулицi на другу — перед нею став Роман.

З несподiванки злякалася так, що аж спинилась, i на мить чорне обличчя з минулого сну промайнуло перед нею, та зараз же й зникло, бо живий Роман нiтрохи не нагадував тiєї страшної примари. Вiн стояв перед нею з бiлим викоханим обличчям, ще чепурнiшим, нiж воно було на селi, i всмiхався:

— Здорова була. Левантине! Вiн, видимо, дожидався на неї, стояв тут, поки вона вийде.

— Здоров…одказала, не дивлячись на нього.

— А що, не думала, що встрєтиш меня тут?

— Нi…

— Дак ти служиш у городi… Та чого ж ми стали? Iди, куди йдеш, а я немножко пройду з тобою… Так давно служиш?

— Третiй мiсяць…

Вона вiдказувала тихо, спустивши очi додолу, йдучи з їм поруч.

— Штука! Зроду не думав!.. Каким же це ти образом попала сюди?

Вiн ще питається!..

Але перемогла себе i вiдповiла, силкуючися говорити спокiйно:

— Як умерла… наша дочка… то я й не схотiла вже зостатися в своєму селi… i пiшла по наймах…

— Дак дочка була… вмерла!.. — сказав Роман, трохи помовчавши. — Ну, царство їй небесне!.. Ето вона й харашо здєлала, що вмерла.

— Нащо ти так кажеш, Романе?

— А разлi б лучче було, как би вона зав'язала тобi свiт?

— Не вона менi зав'язала свiт, а… мiй дурний розум та… ти, Романе…

— А ти не нападайсь на меня! Разлi я про тебе не думал? Сколько раз! Може б, полетев до тебе, дак чого лететь? Случалось по скольки день голодному ходить… Шо я тебе — голодувать позвав би? А кватиря була така: сад на ноч, а на день — базар та вулиця. Куди б же я тебе брав? Тольки недавничко бог дал службу таку-сяку знайтить; думал — розживусь немножко, а тогда вже й до тебе весть подам, щоб приходила.

— Невже ти думав мене кликати? — спиталася Ле-вантина, i радiючи, i вiри не ймучи.

— _ Ну, от так! А то ж как? Разлi ти думаєш — я какой?

I вiн почав їй розказувати, що вiн за нею журився, та як вiн шукав роботи, та бiдував, i скрiзь прибiльшував своє лихо та розтягав його на довший час.

— А я, боже ж, тебе дожидала на Рiздво!

— Ну й чудна ти! Как же б я до тебе прийшол, когда меня дома вором об'явили?

— Дак хоч би звiсточку подав — де й що ти, щоб я хоч знала.

— Ну й чудная ти! Ну й какую б же я подав звiсточку? Що голодний та холодний? Не стоїть того дела! Та й так сказать: не хотєл озиваться, щоб Денис та волоснi не довiдались, де я: вони б же мене тогда сiчас у холодну запакували, а то й у тюрягу. Разлi ж я дурной, щоб в огонь самому лєзть?

Левантинi все, що вiн казав, здавалося правдою. Та тiльки гiрко, що воно так усе зробилося.

— А що ж ти тепер робиш, Романе? — спиталася вона.

Роман загомонiв швидко, мов поспiшаючи мерщiй проминути це питання:

— Вот видиш, я тут на службi служу… Тут, знаєш, есть такой лiсной склад, дак я там… за прикажчика… Не очень щоб прекрасно й жить — ну та живйом как-небудь.

Цю казку вiн усiм розказував, хто не знав його.

— Отут недалечке й живу — у Рiвчаках… Приходь когда-небудь.

Левантина махнула рукою. Минулося! Буде вже й того, що зазнала.

Biн почав упевняти, що зовсiм лиха їй не хотiв, що робив з нею по щиростi. Говорив ласкаво, прихильно, i Левантинi здавалося, що перед нею оживав той давнiй Роман, якого вона так кохала.

А вiн усе прохав прийти до його.

Що вiн вигадує? Хiба вона яка, щоб до парубка в хату йти? Та й коли б вона йшла? Їй просвiтлої години нема за роботою.

Але вiн не покидав свого. Коли до його прийти не хоче, то нехай випроситься в хазяйки в недiлю. Вони пiшли б удвох на прохiдку, — от хоч би в городський сад… Вiн їй так багато має розказати. Вона його робить винним, а вiн не винен, — треба ж йому виправитися… бо вiн її любить i не хоче, щоб вона так про його думала.

Вона мов того не чула.

— Куди це ми зайшли? От я за балачками, замiсто базару, бозна-куди пiшла.

— Поспєєш iщо на базар!

— Не можна: хазяйка лаятиме.

Вони повернули до базару, i вiн ще трохи її провiв, усе просячи вийти. Наприкiнцi сказав, що в недiлю ввечерi, годин у п'ять, дожидатиметься її коло ворiт у городський сад, i з тим пiшов.

Вона не вiдказала йому нiчого. Але ввесь тиждень думала про це. Пiти чи не пiти? Пiсля того всього, що вiн їй заподiяв? I чого? Вiн кликав її, але нi словом не озвався, що тепер думає робити. I чого ж вона пiде?

Чудна вона. Стрiлася з ним раз на вулицi на якусь там часинку i хоче, щоб уже все зробилося. Може ж, вiн на те й кличе її, щоб це все розказати та порадитись, як зробити.

Думки хилилися туди й сюди. Не знала, на чому стати, i рада була, думаючи, що однак хазяйка її не пустить. Та зовсiм несподiвано сталося iнакше. У суботу приїхав з свого хутора хазяйчин батько i забрав дочку до себе та й надовго: її мати занедужала.

У недiлю Левантина не мала за думками спокою з самiсiнького ранку. Проситися чи не