Читати книгу - "На лезі клинка"

питань, так і поза ним. Впливових друзів. Будь-яке звинувачення в його бік повинно бути підкріплене найпереконливішими доказами. — Сульт на мить замовк, очікуючи, поки їх мине компанія дам. — Найпереконливішими доказами, — повторив він пошепки, як тільки вони відійшли. — Ти повинен знайти цього вбивцю.

«Легко сказати».

— Звісно, Ваше Преосвященство, але поки що моє розслідування зайшло, так би мовити, у глухий кут.

— Не зовсім. У нас на руках є ще одна карта. Власне, сам Ревс.

«Ревс?»

— Але, архілекторе, він уже десь в Енґлії.

«Пітніє у копальні абощо. Якщо йому узагалі вдалося стільки протриматись».

— Ні. Він тут, у Аґріонті, сидить під надійним замком. Я подумав, що краще його притримати.

Ґлокта зробив усе можливе, щоб приховати здивування.

«Розумно. Дуже розумно. Схоже, архілекторами теж стають не дурні».

— Ревс буде твоєю наживкою. Я попрошу свого секретаря передати Келайну повідомлення про те, що я змилостивився. Що готовий дозволити подальшу діяльність мерсерів за умови жорсткого контролю. Що відпустив Ревса на знак доброї волі. Якщо джерело витоку — Келайн, то, гадаю, він повідомить мерсерів, що Ревса відпустили. Гадаю, вони відправлять до нього вбивцю, щоб покарати його за довгий язик. Тоді, гадаю, і можна буде взяти душогуба на гарячому. Ну, а якщо він не прийде, що ж, продовжимо пошуки зрадника — зрештою, ми нічого не втрачаємо.

— Чудовий план, Ваше Преосвященство.

Сульт відповів йому холодним поглядом.

— Звичайно. Тобі треба буде десь працювати — подалі від Будинку питань. Я виділю кошти, відправлю Ревса твоїм практикам і сповіщу, коли Келайну надійде повідомлення. Знайди мені убивцю, Ґлокто, і натисни на нього. Натисни так, щоб йому повилазило.

Солдати спробували витягнути свого мокрого товариша на борт, але човен шалено загойдався, а за мить раптом перекинувся, покидавши всіх у воду.

— Мені потрібні імена, — прошипів Сульт, свердлячи очима солдатів, які борсалися у воді. — Мені потрібні імена, докази, документи і люди, які встануть на Відкритій Раді і покажуть пальцем. — Він поволі піднявся з лавки. — Тримай мене в курсі.

З цими словами Сульт розвернувся і пішов до Будинку питань, гравій на доріжці хрускотів під його ногами, а Ґлокта дивився йому вслід.

«Чудовий план. Я радий, що ви на моєму боці, архілекторе. Ви ж на моєму боці, правда?»

Солдатам вдалося витягнути перевернутий човен на берег, і тепер вони стояли, мокрі як хлющ, і кричали одне на одного, очевидно, втративши свій гарний гумор. Одне із весел досі плавало у воді, поступово наближаючись до місця, де озеро переходило в течію. Згодом воно пройде під мостом і припливе, минаючи високий мур Аґріонта, до фортечного рову. Ґлокта спостерігав, як весло повільно крутиться у воді.

«Це помилка. Треба бути уважним до деталей. Легко забути про дрібниці, але без весла човен нічого не вартий».

Він окинув поглядом кілька інших облич в парку. Його увагу привернула гарна пара, що сиділа на лавці біля озера. Молодик щось тихо говорив дівчині із сумним, серйозним виразом обличчя. Вона рвучко підвелась і поспішила геть, затуляючи лице руками.

«Ах, біль нещасного кохання! Ти відчуваєш втрату, гнів і сором. Здається, що розбилися всі твої сподівання. Який поет написав, що нема болю гіршого, ніж біль розбитого серця? Сентиментальна херня. Він не був у в’язницях Імператора».

Інквізитор усміхнувся, розтулив рота і намацав язиком порожні ясна на місці передніх зубів.

«Розбиті серця з часом гояться, а от зламані зуби — ні».

Ґлокта глянув на молодика. Той дивився, як дівчина, ридма ридаючи, іде геть, і на обличчі в нього був ледь помітний вираз втіхи.

«Молодий паскудник! Цікаво, чи він розбив стільки ж сердець, як і я замолоду? Зараз у це важко повірити. Мені лише щоб підвестися, треба чи не півгодини набиратися відваги. А єдині жінки, які останнім часом через мене плакали, це дружини тих, кого я відправив на заслання в Енґлію…»

— Занде.

Ґлокта обернувся.

— Лорд-маршале Варуз, яка честь.

— О, ні-ні, не вставай, — сказав старий солдат, сідаючи поряд на лавку зі спритністю вчителя фехтування. — Гарно виглядаєш, — додав він, навіть не глянувши на Ґлокту. «Ти хотів сказати, що виглядаю, наче каліка». — Як ти, давній друже?

«Я каліка, пихата ти срако. І що ти там казав про друга? За всі роки з часу мого повернення ти не побачився зі мною навіть разу. Це ти вважаєш дружбою?»

— Терпимо, лорд-маршале, дякую.

Варуз незручно засовався на лавці.

— Мій останній учень, капітан Лютар… ти, мабуть, його знаєш?

— Ми знайомі.

— Бачив би ти його стійки. — Сульт сумно похитав головою. — У нього є здібності, хоча він і ніколи не досягне твого рівня, Занде. «Ну, не знаю. Я сподіваюсь, що одного дня він стане таким же калікою, як я». — Але цих здібностей достатньо, щоб перемогти. Просто він ними нехтує. Занедбує їх. «Ох, яка трагедія! Мені так сумно, що могло би знудити. Якби тільки я зранку щось поїв». — Він лінивий і впертий, Занде. Йому бракує мужності. Самовідданості. У нього просто не лежить до цього душа, а час збігає. От я й подумав, якщо в тебе, звісно, є час, — Варуз всього на мить поглянув Ґлокті в очі, — може, ти би зміг поговорити з ним, заради мене.

«Уже не можу дочекатися! Я все життя тільки й мріяв про те, щоб повчати цього скиглія. Та як ти смієш, ти, старий, зарозумілий довбню? Ти збудував на моїх успіхах репутацію, а коли мені знадобилася допомога, зник. А тепер приходиш, просиш про допомогу і називаєш мене своїм другом?»

— Звичайно, маршале Варуз, я буду радий з ним поговорити. Що завгодно для старого друга.

— Чудово, чудово! Я переконаний, що тобі вдасться все змінити! Я треную його щоранку в тому дворі біля Будинку Творця, де колись тренувалися ми з тобою… — Старий маршал ніяково затнувся.

— Я навідаюсь, як тільки дозволить обов’язок.

— Звісно, твій обов’язок…

Варуз уже почав було підводитись, очевидно, щоб якомога швидше піти.

Ґлокта простягнув руку, від чого старий солдат на мить завмер.

«Не хвилюйтеся, лорд-маршале, я не заразний».

Варуз легенько потиснув його руку, немов боявся, що та відлетить, а тоді впівголоса попрощався і рушив геть, високо тримаючи голову. Коли він минав промоклих солдатів, вони, трохи зніяковівши, вклонилися й віддали честь.

Ґлокта випростав ногу, прикидаючи, чи варто вставати.

«І куди я піду? Нічого не станеться, якщо я посиджу ще хвилинку. Не варто квапитись. Не варто».

Пропозиція і подарунок

— І вперед! — рявкнув маршал Варуз.

Джезаль похитнувся в його бік, чіпляючись пальцями ніг за краї колоди