Читати книгу - "Морфій"

є людиною, він іде до мети.

А Каєтан Туманович виє, коли Константи ножиком із перламутровою ручкою виймає йому око. Виє й далі, навіть коли ока вже немає. І так закінчується його життя, а він же міг би зайняти місце Константи в моєму серці, міг би знайтись під моєю опікою, міг би годуватись моєю милістю, але то Константи сидить над ним, не він над Константи. Йому забракло людськості. Може, достатньо набачився в житті трупів, не хотів бачити ще одного, послухався вродливої курви з доброї вулиці Доброї, вродливої курви з Повісля, дарував фраєрові життя.

— Хочеш і друге втратити? — питає вже не фраєр, питає Константи, котрий сидить верхи на фраєрі.

Чого ти домагався, Костоньку, виймаючи йому те око? Чи ти зближувався з тим, ким або чим є насправді, чи ж навпаки, віддалявся від себе самого і далі, чимдужче? Чи, може, зблизився з людськістю, якої не знаєш і не визнаєш, бо, хоч і маєш себе за циніка, ти все ж не зміг би прийняти ту просту правду про людину, ти бридишся тієї простої правди, Костоньку. Якби ти дожив до тих часів, то бридився б і чоловіка зі світлин з Освенціма, правда ж? Але ти однак не доживеш.

Ти бридився б і пілотів, котрі висідають із чорних бомбардувальників, пілотів, несвідомих того, що вони зробили, але то й не важить, чи людина свідома, чи несвідома, неважливо. Ти бридився б і радянського вояка у фартусі, котрий стріляє у розбиті та тупі польські голови, бридився б, якби побачив шкварки, що сталися з дітей після бомбардування Дрездена, але ти не доживеш.

Питаю.

Я.

— Де моя тека? — повторюю питання.

Каєтан Туманович відповідає.

— А пакунок із теки?

Знову відповідає.

А я вогнистим кулаком зоставляю йому на лобі круглий поцілунок.

Це означає, що стріляю йому в голову з браунінга; якщо вже були два постріли, то третій не завадить. Моя долоня горить, плюнула вогнем і тепер горить. Приглядаюсь до неї: ні, не горить. І стріляю йому в чоло з браунінга. Зробив, що зробив.

І відразу лаюся на чому світ стоїть: а якщо він мене обманув? Дурень, дурень, дурень! Біжу, перевіряю, пора вже спішити. Пукавка звучить не так гучно, як великі пістолети, але постріл — то постріл.

Побіг до кімнати, у якій він спав. Мацаю рукою під ліжком. Є, є!

Далі: мацаю за кухонною пічкою. Є!

Пакунок, який мав віддати Лубенській. Папір, мотузки розрізані. Усередині паспорти. Rzeczpospolita Polska. Витягнув один: порожній, бланк. А проте не гроші.

Каєтан Туманович мертвий і нерухомий. Пляма крові на підлозі, на лиці одне око, велика червона діра і маленька червона дірочка в чолі, ніби тілака.

Тілака?

Арії, розгромивши Індію, хоч і деградували расово, все-таки зберегли в собі чистий дух нашої пракультури, розумієш, Костоньку?

Чому я, власне, зараз чую її голос? Мамо? Mutti?

Струшую з себе її та її арійців, Індію, кшатріїв та прабатьківщину. Urheimat. Повертаюсь на вулицю Лєшно, до життя, яке є.

Якби я таки втратив цей пакунок, на мене б не лихували за крадіжку. Але, може, все-таки?.. Зрештою, міг би виторгувати морфію за ці паспорти…

Ні, ні, ні. Викинь ці думки з голови, Костоньку!

Але запитають: чому цей пакунок розпечатаний? І тоді ти скажеш чому, відповіси твердо, і вони почують ту відповідь, змушені будуть почути і здригнуться від неї.

Вибіг із текою в руці, спіткнувся об нутрощі Каєтана Тумановича, упав, моє лице біля його подірявленого лиця.

Боже, чоловіче, та що ж ти зробив? Сам себе питаю. Нагло зрозумів. Що зробив? Ще хвилину тому сидів верхи на пораненій людині, котра нічого не боялась, і знав, що мушу сягнути туди, де не сподівався, що сягну, що мушу зробити щось, чого він буде боятися, довести йому, що вмію. І я таки довів, мій ножик закривавлений.

Виблював. Розплакався.

Не плач, Костоньку, мій дорогий, мій любий, мій єдиний. Не гидься людини в собі, Костоньку.

Чи я насправді зробив те, що зробив? Хто вів мою долоню, діткнувся маленьким вістрям червоного кутика кон’юнктиви, всунув під повіку, звідки в мене стільки сил, бо ж Туманович мав пручатися, а я лівою рукою стискаю його череп, він ані здригнеться, а маленьке вістря кружляє, дряпає кістки і обриває слабенькі волокна, звідки в мене така сила, щоби він піді мною ані здригнувся?

Ригаю далі, порожній шлунок шарпається і повертається, моя блювота мішається з кров’ю Тумановича.

Устань, Костоньку. Устань і йди.

Вийшов із квартири, східцями вниз. Деякі двері тривожно причинялися, але мого лиця, прихованого крисами капелюха, ніхто бачити не міг. Світ вирує.

Унизу вартовий.

— So endet es, wenn sich jemand mit uns anlegt, blöde Polacken[55], — буркнув німецьким голосом.

Чудово, Костоньку, чудово ти все владнав. Подвійно прислужився Польщі: труп із вийнятим оком і простріленою головою звалив на німців, вони будуть винні в тій болісній смерті.

Розділ V

Вийшов на вулицю Лєшно, тека в руці, в теці пакунок, зараз тільки піти на площу Спасителя, і все, все вже буде добре.

А я бачу більше, Костоньку. Бачу шнури на сталевій балюстраді балкона тієї-таки кам’яниці, линви, напнуті, як струни контрабасів, напнуті тягарем тіл, бачу вулицю, розділену навпіл, бачу вас із непарного боку і бачу парний бік. Але то ще не сьогодні. Але їхня смерть домішається до смерті твоєї жертви.

Стою на вулиці. Став на вулиці. Стоїть на вулиці. Став. Нічого не бачить. Я бачу.

На вулиці Лєшно. Я. Падає.

Зняв капелюха, на мокру бруківку полився струмочок води, яка зібралась на крисах і в заглибині навершя капелюха. Відчував, як мокне, любий мій.

Мокну. Хотів би вкластись у своє ліжко в шоколадному будинку, щоб єдина жінка, яку я кохав і кохаю, сиділа в його узголів’ї, гладила моє волосся і промовляла до мене тихим, низьким голосом, що все буде добре, хотів би, щоб зникла моя мама, моя Саломея, морфій, війна, Польща, і видовбане око, і пакунок із паспортами в моїй теці.

Він хотів би, мабуть, щоб і я зникла, але того просто не зможе сам перед собою визнати. Або ж боїться. Заплакав. Я заплакав. Плачу. Коли?

Жовтень ллється з неба, в повітрі висить комендантська година, пістолетик у кишені важкий, як кара на смерть через розстріл. Вода пливе бруківкою, пливе вулицями, яких не впізнає. Місто вигасло. Спотикаюся, повертаюся.

Викинь пістолета, Костоньку, він тобі тепер не потрібен, викинь його в ринву чи