Читати книгу - "Король болю"

прозорим. Так ніби це був привид, який потроху танув у просторі покоїв, мовби розчиняючись у ранковому світлі.

— Дитина житиме? — мовив найманець.

— І так, і ні... Адже на дошці — нічия.

— Що значить «і так, і ні»? — викрикнув найманець.

Відчуття люті й втоми охопило його, і він ладен був знову взятися за шаблю, так мовби на ранок, сталь могла завдати демону хоч якоїсь шкоди.

— І житиме, і не житиме, — зі знущанням в голосі відповів той, остаточно зникаючи.

— Ах ти, падлюко!

Казимир спробував щосили вдарити його шаблею, проте гостре лезо тільки зі свистом розсікло повітря.

Демона вже не було перед ним. Зникли й шахи.

Стиснувши зуби від дошкульного безсилля, він знову сів за стіл, поклавши перед собою шаблю. Втома скувала його, наче ланцюг. Не в змозі їй опиратись, Казимир заплющив очі й провалився в сон.

Здалося, не минуло й хвилини, як хтось легенько торкнувся його плеча. Він стрепенувся й миттю розплющив очі, але денне світло нещадно вперіщило в них гострим промінням, і чоловік мусив зажмуритись.

— Дякую вам, лицарю, — почув Казимир голос Йоанни, що долинав до нього крізь червоно-жовту пелену перед його очима.

— За що? — не зрозумів той.

— Ви були з нами всю ніч. І я вперше не тривожилась.

Кімнату раптом заповнив щасливий дитячий сміх.

— Але я, здається, заснув...

— Це неважливо. Даруйте, я змушена попросити вас піти. От-от сюди навідається годувальниця.

— Звісно, — Казимир скочив на ноги.

Вклонившись, він хутко попрямував до дверей, проте Йоанна впіймала його за руку і міцно стиснула. В цей час в дитячій колисці, залунала ніжна мелодія з музичної скриньки, і маленький син Йоанни радісно заплескав у долоні.

— Це його улюблена іграшка, — засміялася жінка, відпускаючи руку Казимира, — і, здається, сьогодні він краще почувається.

Найманець спробував поусміхнутись у відповідь.

— Гарного дня, ваша милосте, — сказав він, виходячи з кімнати.

Після обіду Казимир почав готуватися до від’їзду. Спогади про нічну з’яву Мафаса потроху стиралися у яскравому світлі дня. Хтозна, можливо, завдяки своїй дещо легковажній вдачі, найманець до вечора і зовсім забув би про цю подію, а точніше, викинув би її з голови, якби по замку стрілою не пронеслася новина: маленькому синові Йоанни раптом стало зовсім зле, та так, що лікар від безсилля опустив руки і хіба що закликав молитися. Втім молитви, навіть найпалкіші, не допомогли. На ранок наступного дня дитина померла...

Поморянський замок занурився в траур. Не стримувала сліз навіть обслуга і вартові, котрим досі, здавалось, було однаково, що відбувається в родині Сененських. Можливо тому, що маленький син Йоанни ще не сприймався приналежним до вельможної родини, і шкодувати за невинним життям та співчувати горю матері було легко.

Вкотре почав періщити дощ, і не зупинився він до дня, коли були призначені похорони. Замок, за цей час, від негоди зробився сірим і понурим, від чого сам виглядав, як велетенська кам’яна усипальниця.

Стоячи під рясним дощем на цвинтарі і спостерігаючи, як гробарі й священик роблять свою справу, Казимир знову пригадав ніч в покоях Йоанни, коли намагався обіграти Демона Смерті в шахи. Чи було б справді подароване життя хлопчику, якби найманець переміг в тій партії? Але ж він і не програв! Чорт забирай, вони розійшлися нічиєю!.. Хіба що все це йому справді привиділось і жодного демона, шахівниці та гри з диявольською умовою насправді не було.

Йоанна, проходячи повз Казимира, глянула на нього порожніми очима, з яких давно витекли всі сльози і вже, здавалось, потроху витікає життя, й гірко промовила:

— Він таки забрав мого сина...

В цих словах не було жодного докору, але найманець відчув, як невидимим списом його нутро пронизала вина.

Кілька ночей після похорону Казимир не міг спати. Він зводився з ліжка і міряв кроками свою кімнату або виходив у коридор і, мов злодій, скрадався до дверей Йоанни. Тут чоловік довго прислухався до тихого плачу нещасної матері й відчував, як самому йому до горла підкочується гіркий клубок. За своє життя найманець не навчився утішати. Казимир добре вмів завдавати болю, але не знав, як бодай частину чужих страждань забрати собі.

Однієї ночі, коли він отак стояв під її покоями, двері несподівано прочинились. Йоанна постала перед ним в одній сорочці, бліда, наче привид з розпущеним волоссям, що важко опускалось на її тендітні плечі. Заскочений зненацька Казимир знітився, наче хлопчисько, якого спіймали за підгляданням у замкову шпарину. Пробелькотівши щось подібне до вибачення чи то невдалого пояснення, він вже збирався хутко піти геть, але жінка зупинила його.

— Я чую мелодію тієї маленької музичної скриньки, — промовила Йоанна, і від цих слів у найманця волосся піднялося дибки.

— Пригадую, ви поклали її синові в домовину, — сказав він.

В роті у Казимира пересохло і, говорячи, найманець мав відчуття, ніби жує пісок.

— Так, але я чую музику... — повторила вона.

Йоанна підійшла до нього так близько, що він міг добре розгледіти темні кола довкруж її очей.

— Нам треба відкрити усипальницю, — додала жінка.

Найманець відсахнувся від неї, мов від прокаженої. Позадкував до стіни, проте Йоанна знову наблизилась.

— Благаю вас, Казимире, — не вгавала вона, — я б сама це зробила, проте боюся, що мені не вистачить сил.

— Але навіщо? — ніяк не міг второпати найманець, — що ви хочете там побачити?

— Не знаю, не знаю, не знаю!.. — розпачливо вигукнула Йоанна, — але не можу позбутися відчуття, що... що мій син живий!

Вона відвернулась від нього і, закривши обличчя руками, заридала.

Казимир, зрозумівши, що заспокоїти її не вдасться, важко зітхнув і коротко мовив:

— Гаразд. Збирайтесь.

— За хвилину буду готова, — сказала жінка.

Поспіхом втираючи сльози, вона зникла за дверима своєї кімнати...

Невдовзі вони вийшли через замкову фіртку, взявши з собою тільки слугу, який рушив попереду, освітлюючи дорогу, що вела на цвинтар. Казимир ніс на плечі важкого металевого лома, взятого з майстерні замкових каменотесів. Дощ не припинявся, а навпаки, посилився на ніч, і всі троє незабаром промокли до нитки. Вода шипіла на розпечених металевих стулках олійного ліхтаря в руках слуги і, здавалось, от-от дістанеться до вогню, позбавивши нічних подорожніх світла.

Слузі було суворо наказано мовчати про все, що відбудеться цієї ночі. Втім, той мав настільки байдужий і сонний вигляд, що ніхто в