Читати книгу - "Король болю"

ньому не сумнівався. Безперечно, найбільшим інтересом цього чоловіка зараз було ліжко, яке його змусили залишити. Здавалось, що й опинившись на нічному цвинтарі і кутаючись у мокрий плащ, він думав тільки про нього. І хтозна, чи зникла ця думка навіть тоді, коли Казимир щосили вперіщив ломом по кам’яній плиті, що закривала вхід до родинної гробниці Сененських.

І лише, коли за півгодини марудної праці, найманцю вдалося підважити плиту й відкрити усипальницю, слуга затремтів тепер не від холоду, а від страху. Що вони замислили, ця божевільна Йоанна і приблуда Казимир, про якого в містечку говорять, наче він продав душу дияволові?

Помітивши, що ліхтар в його руці дрібно затремтів, жінка підійшла до нього й уважно вгледілась тому в обличчя. Від її погляду, слуга затрясся ще дужче.

— Ти пам’ятаєш про свою обіцянку? — запитала вона.

Завжди лагідна й добра Йоанна виглядала тепер, як відьма.

— Пам’ятаю, ваша милосте... — затинаючись відповів слуга.

— Обіцяю щедро винагородити тебе, якщо триматимеш язика за зубами, — пообіцяла Йоанна.

Тоді, підійшовши до Казимира, тихо, але твердо промовила:

— Дістаньте труну. Будь ласка...

Скорившись, найманець пірнув усередину гробниці й за мить повернувся з маленькою домовиною в руках. Тоді поставив її на камінь і витер обличчя чи то від дощу, чи то від гарячого липкого поту.

— Відкрийте її.

Казимир звів очі на Йоанну, мовби для того, щоб переконатися чи правильно почув. Жінка злегка кивнула. Вона стояла рівна, мов статуя Діви Марії, тільки здавалася меншою, ніж зазвичай. Так ніби потроху розчинялася у цвинтарній ночі.

Найманець гукнув на допомогу слугу, і разом вони без надмірних зусиль зірвали з труни віко. Тієї ж миті залунала мелодія музичної скриньки, що була всередині поруч із маленьким мерцем. Йоанна підійшла ближче й глянула на сина. Бліде дитяче обличчя було скривлене в жахливій гримасі, а крихітні руки підняті над собою так, мовби дитина намагалася відкрити віко.

Жінка розпачливо закричала і впала без тями у цвинтарну багнюку. Казимир кинувся до неї.

— Господи милосердний, — прошепотів слуга, — ми поховали це дитя живцем.

Підклавши Йоанні під голову свого плаща, Казимир звів очі й раптом побачив за кілька кроків від себе темну, але добре знайому постать. Це був незнайомець, демон, з яким він грав у шахи на життя дитини. Так ось як ця потвора потрактувала нічию! Сина Йоанни поховали, як мертвого, але в домовині він ожив, щоб насправді вмерти у жахливих недитячих муках.

Найманець вихопив з-за пояса шаблю й, не тямлячи себе з люті, кинувся просто на цю нічну з’яву.

— Сучий виродку! — закричав Казимир, але його клинок тільки розсік дощову цвинтарну ніч.

Перед ним вже нікого не було.

Розділ VIII

Коханка Короля болю

Де я, там і моя межа...

М. Павич. Хозарський словник

Кілька вершників промчалися по широкому тракту, здійнявши хмару куряви. Гвідо відвернувся, одночасно закриваючи рукавом сутани селянський кошик з лози, в якому спала дитина і, лише перечекавши доки вляжеться дорожня пилюка, вийшов зі свого сховку. До ручки кошика було прив’язано кілька гілок, що створювали тінь для маленької Франциски. Діставши з кишені хустину й змочивши її водою з бурдюка, монах обережно протер дівчинці обличчя. Дитина пхенькнула уві сні, але, на щастя, не проснулась.

Невдовзі, з того боку, куди помчав загін, з’явився вершник. Стримавши коня, він обережно під’їхав до воза, на якому знову вмостився Гвідо з Францискою.

— Довго ти, Христофе, — дорікнув монах.

— Трохи далі є заїжджий двір, — не звернувши уваги на закид, повідомив прибулий, — але треба поквапитись. Ті люди, що проїхали повз нас, також подалися туди. Побоююсь, що займуть усі вільні кімнати.

— Я можу спати і в стайні, — байдуже махнув рукою Гвідо, — аби лиш знайти затінок і годувальницю для Франциски. Бідолашка майже не їсть вже другий день.

— Може тому, що весь час кричить, — роздратовано сказав Христоф.

— Кричить, бо не має доброго молока, — різко відповів монах, — те, що ми купували в тутешніх селян, нікудишнє! Май же дещицю терпіння до цієї бідолашки.

— Гаразд, поїхали...

Гвідо взяв до рук вішки і, цьвохнувши коня, рушив слідом за вершником. Через годину вони зупинилися біля заїжджого двору.

Годувальницю для Франциски вдалося знайти швидко. Дебела сільська молодиця з величезними налитими грудьми на диво вміло й обережно взяла на руки дитину і, лагідно промовляли до неї, завченим рухом вивільнила зі спітнілої сорочки крупний брунатний сосок і підсунула його до дитячих вуст. Гвідо, що не відходив від Франциски ані на мить, мов заворожений спостерігав за цим дійством, не в силі відвести очей. І лиш тоді, коли жінка кинула в його бік глузливий погляд, відвернувся до вікна, червоний на обличчі, ніби варений рак.

За вікном монах побачив Христофа, що, стоячи в затінку, уважно придивлявся до чужих прив’язаних коней, яких ще не встигли розсідлати або вже засідлали. Щоправда, для стороннього ока могло здатися, що цей чоловік просто дивиться кудись вдаль, але Гвідо добре знав, що той уважно вивчає саме коней та їхню упряж. За ці кілька днів, які він провів у дорозі з людиною із далекого Лемберга, монах зрозумів, що Христоф такою ж мірою наділений шляхетністю та сміливістю, як і рисами, котрі його насторожували і навіть відлякували. Зокрема, він помічав у ньому якийсь ненаситний авантюризм, що, мов жадібний звір, вимагав поживи. Львів’янин будь-якої миті готовий був стрімголов кинутись у вир найсумнівніших пригод, які обіцяли б йому ще щось, окрім смертельної небезпеки й ран: славу, тілесну насолоду або гроші...Гвідо помітив, що цей чоловік буває жадібним і дріб’язковим. За час їхньої подорожі з Познані він часто нарікав на те, що змушений витрачатися на дорогу, їжу й житло з власної кишені. Монах, врешті, не витримав і виголосив довгу повчальну промову про гонор і благородство, а також про милість Божу, яка їм дісталася разом із їхньою місією. Наприкінці він також сказав, вклавши у слова все обурення, на яке тільки був здатен, що соромно очікувати за їхню службу покійному королю будь-яку винагороду, крім честі їхнім іменам та спасіння їхніх душ після смерті. У відповідь на ці слова Христоф тільки хмикнув, але надалі більше не скаржився.

Втім тепер, спостерігаючи за ним з вікна, Гвідо з однаковою впевненістю міг стверджувати як те, що цей чоловік хижо придивляється до