Читати книгу - "Казки на ніч"

наперед. — Дід налив ще. — А тепер за здоров’я всіх добрих людей.

— Ага, а потім третю за жінок?

— Побачимо, — підморгнув дід, і чоловіки вдарили чарками.

Сюрприз

Міський вокзал гомонів тисячами голосів. Пасажири снували площею, самою будівлею й переходами. Люди несли сумки, котили валізи й тягли баули. Ліда стояла на платформі й нетерпляче вдивлялася в далечінь, у горизонт, звідки мав під’їхати потяг, а значить, і він.

Вони познайомилися в госпіталі. Ліда саме привезла туди зібрані людьми ліки і чекала біля волонтерського пункту, коли туди підійшов блакитноокий красень.

— Ще немає нікого?

Правиця чоловіка була взята в гіпс і трималася на підв’язці.

— Трохи рано приїхала, уже подзвонила, зараз прийдуть. — Ліда глянула на військового і потонула в його очах. — А ви щось хотіли?

— Та цигарок хотів попросити.

Ліда полізла в пакет і дістала звідтіль блок «Бонда».

— Тримай, козаче.

Потім вони курили і говорили. Він розповів про товаришів, про те, як вибухова хвиля скинула його з борту. Про те, що після одужання планує повернутися.

Зазвичай Ліда приїздила до госпіталю щотижня, однак після зустрічи з Валентином почала навідуватися частіше. Вони блукали між корпусами госпіталю, говорили про життя, про війну і про мир.

— Завтра я повертаюсь. Пару тижнів на полігоні і знову в частину, — сказав якось Валентин.

Лідине серце стислося, подих забило.

— Уже завтра?

— Завтра.

— Можна я чекатиму тебе? — Ліда глянула в блакитні очі чоловіка і знову, як у перший раз і як кожен раз, коли дивилася, відчула, що пливе.

— Ти певна? Чекати солдата — справа невдячна. Війна ж. Воно тобі треба ті нерви? Ще й невідомо, чи повернусь?

— Дурний! — Ліда вдарила чоловіка кулачком у груди. — Не мели шо попало! Звісно, повернешся, я чекатиму.

Валентин обійняв Ліду, міцно притис до себе і поцілував у губи.

Потім були чотири місяці дзвінків, СМСок і мейлів. Ліда кілька разів відправляла посилки йому і його товаришам, з якими встигла познайомитися. І ось, нарешті, він приїжджає на відпочинок. Про приїзд Ліда випадково дізналася від Ромки-сапера.

«Дванадцятого їдем на ротацію, сестро», — писав він у Фейсбуці.

«І Валік?»

«Ну звісно. А він шо, не сказав? Сюрприз, певно, готує. Не здавай мене, сестро!»

Потихеньку з’ясувавши що й як, Ліда купила букет білих тюльпанів і ось тепер стояла на пероні.

«Уявляю, який це буде сюрприз для того, хто сам його готував», — посміхалася сама собі Ліда, спостерігаючи, як підходить до перону потяг.

Людей, що зустрічали, було чимало. Ліда, витягнувши шию, виглядала крізь натовп номери вагонів. Дев’ятий, у якому приїхав Валік, не дотягнув до Ліди, тож вона почала просуватися до нього. Ще кілька метрів. Он уже й він. Натовп потроху розсіювався, і йти було все легше. Вона вже бачила Валіка, який зістрибнув з підніжки вагона. Ховаючись за спинами, Ліда намагалася підійти якомога ближче.

Аж раптом Валік скинув на перон наплічник і присів, розгорнувши руки для обіймів. У ці обійми, неначе в сітку, попав хлопчик, на вигляд років п’яти. Валік рвучко підняв його на руки, підкинув угору і, зловивши, притис до себе. У наступну мить до нього підбігла й обійняла молода жінка.

Час наче спинився. Навколо ходили, чіпляючи Ліду плечима, люди, однак вона не відчувала поштовхів. Очі налилися сльозами. Лідина долоня розкрилася, і білі тюльпани полетіли вниз. У цей момент їхні погляди зустрілися.

— Ліда? — прочитала вона питання на Валікових губах.

Це майже німе запитання повернуло Ліду до реальності. Вона відвела погляд і, різко розвернувшись, пішла крізь натовп до вокзалу.

Він наздогнав її аж біля автобусної зупинки.

— Ліда, ти чого? Що сталося? — Валік намагався розвернути її до себе.

— Якщо це й був твій сюрприз, то він тобі вдався, — смикнула плечем Ліда і відвернулася, щоб сховати сльози.

— Ліда, ну ти шо? То сестра моя молодша з племінником! З Антоном малим! Він дуже хотів мене побачити, то я домовився, щоб вони мене зустріли, а потім збирався до тебе!

— Як племінник? — Ліда завмерла і підняла очі на Валіка. — Тобто це не син і не дружина?

— Та ні! Це рідня. Зараз познайомлю. — Валік махнув рукою, і Ліда побачила малого, що трохи перелякано виглядав з-за мами, не розуміючи, що відбувається.

— Тань, Тоха, йдіть сюди. — Валік узяв малого на руки. — Знайомтеся, це Ліда, моя дівчина. Ти ж ще моя дівчина, не передумала?

— Ні. — Ліда знову відчула, що тоне у його блакитних очах. — Я ніколи не передумаю.

— Ти пробач цього йолопа, — посміхнулася Тетяна, — він ніколи сюрпризи робити не вмів.

Віка Івлєва

— Што, жидобандера, саскучілся? — Вона завжди дзвонить мені по приїзді в Україну.

— Канєшно, скучив!

З Вікою я познайомився тоді, коли вона приїхала писати свою «Мандрівку». Окрім того, що вона профі у фотографії і гарний співрозмовник, вона ще й суцільний життєвий позитив, якого так мало в часи війни.

Кілька тижнів тому на Луганщині я повертався з Карбоніта в Сєверодонецьк. Аж раптом знайомий номер і голос.

— Саскучілся, жидобандера?

— Ага! А ти де?

— Я? Біженців везу! Только в’єхала із Сєверодонецка в Лісічанск!

— О, а я навпаки! З Лисичанська в Сєвєродонецьк тільки в’їхав. Розминулися!

— Ну між нами десь кілометри три, максимум п’ять!

— То шо, розвертатися?

— Ну сматрі, ми тут уставшиє!

— Та ми теж весь день носилися! Тоді адью, побачимося пізніше, обіймаю!

І ось читаю, що Віку затримали разом з сорока трьома людьми, яких вона намагалася вивезти на «Велику землю». Усіх відвезли «на підвал» у Луганську ОДА. Подробиць іще немає, і мобілка не відповідає.

І я, хоч і нервую, однак тримаю за тебе кулачки, Вікторіє Івлєва. І кілька напружених годин чекаю, як же ти, та, яка щиро любить ніжну Україну та її людей, виплутаєшся з цієї ситуації.

І ти таки впоралася. Врешті всі зітхають з полегшенням — ти на волі. Без телефону, фотоапарату і грошей, однак на волі. І слава Богу. Далі якось розкажеш сама.

Рідня

— Альо.

— Привіт, сестричко. — Вадік чиркнув запальничкою і випустив димок, який миттєво підхопив і розвіяв весняний вітерець.

Хлопець стояв на балконі. Під ним унизу, ніби величезний мурашник, кипіло життям місто, а вгорі по блакитному, неначе море, небу, пливли великі білі хмари-кораблі.

— П’єш каву? І звісно, з цигаркою? — Голос дівчини був удавано грізний.

— Угадала. — Вадік посміхнувся. — Від тебе нічого неможливо приховати.

Він зробив ковток і знову затягся цигаркою.

— Як тобі Берлін? Обжився?

— Мабуть, це найкраще місто для художника. — Вадік обвів поглядом місто. — Тут весь час щось відбувається: і вночі, і вдень. Справжній фонтан