Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

як любить таких хлоп'ят. Послухай, як шумить дощ.

— Справжня злива.

— Ти завжди мене кохатимеш?

— Завжди.

— I дощ нічого не завадить?

— Ні.

— От і добре. А то я боюся дощу.

— Чому? — Мене хилило на сон. Надворі не вщухав Дощ.

— Не знаю, любий. Я завжди боялася дощу.

— А я люблю дощ.

— Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя в коханні.

— Я завжди кохатиму тебе.

— Кохатиму тебе і в дощ, і в сніг, і в град… Як там далі?

— Не знаю. Здається, я от-от засну.

— Спи, любий. Я тебе однаково кохатиму.

— Невже ти справді боїшся дощу?

— З тобою — ні.

— I чого ти його боїшся?

— Не знаю.

— Скажи.

— Не треба.

— Скажи.

— Ні.

— Скажи.

— Ну гаразд. Боюся тому, що часом мені ввижається, ніби я помираю в дощ.

— Не може бути.

— А іноді ввижається, що й ти помираєш.

— Оце вже ймовірніше.

— Ні, любий, ні. Адже я можу вберегти тебе. Я певна, що можу. А от самому собі ніхто не зарадить.

— Ну, годі вже, будь ласка. Не хочу, щоб ти була цю ніч навіженою шотландкою. Нам недовго лишилося бути разом.

— Твоя правда, та все одно я навіжена шотландка. Ну, годі, то й годі. Усе це дурниці.

— Авжеж.

— Звісно, що дурниці. Нікчемні дурниці. Я не боюся дощу. Я не боюся дощу. О боже, боже, якби ж то мені його не боятися!.. — Вона вже плакала.

Я почав заспокоювати її, і вона затихла. А дощ надворі усе не вщухав.

Розділ XX

Одного дня по обіді ми поїхали на перегони. З нами були й Фергюсон, і Кроуелл Роджерс — той хлопчина, що його поранило в очі осколками снарядної головки. Після обіду дівчата пішли вбиратися, а ми з Кроуеллом сиділи на ліжку в його палаті й читали у кінноспортивній газеті повідомлення про минулі перегони та прогнози на той день. Голова Кроуелла була обмотана бинтами, і всі ті перегони його мало цікавили, одначе, аби якось згаяти час, він постійно читав кінноспортивну газету й знав усіх коней, про яких там писалося. Він сказав, що коні того дня будуть препаршиві, але іншого вибору ми не мали. Старий Маєрс ставився до Кроуелла прихильно й завжди підказував йому, на якого коня закладатись. Сам Маєрс вигравав майже на всіх перегонах, але підказувати іншим не любив, бо від того зменшувались виграші. На перегонах панувало шахрайство. В Італії виступали жокеї, вигнані з усіх усюд. Маєрс завжди мав певні відомості, але питати в нього порад я не любив, бо він відповідав далеко не завжди і щоразу було видно, що йому страх як не хочеться нічого казати; проте він чомусь почував себе зобов'язаним давати нам поради й охочіше давав їх Кроуеллові. У Кроуелла були пошкоджені очі, притому одне досить тяжко, а Маєрс сам мав якийсь клопіт з очима, отож і вирізняв Кроуелла. Своїй дружині він ніколи не казав, на якого коня закладається, і вона то вигравала, то програвала, здебільшого програвала, і без угаву говорила.

Ми четверо вирушили відкритим екіпажем до Сан-Сіро. День був погідний, і ми їхали через парк, а потім понад трамвайною колією, аж поки виїхали на курну дорогу за містом. Обабіч дороги ми бачили вілли, обнесені залізними огорожами, великі занедбані сади, канави з проточною водою, припалі порохом городи. Далі на рівнині було видно селянські хати й розкішні зелені поля, помережані зрошувальними канавами, а ген на півночі здіймалися гори. Перед ворітьми іподрому збилося чимало екіпажів, та контролери пропустили нас без квитків, бо ми були у військовій формі. Ми зійшли з екіпажа, купили програмки й рушили через усе внутрішнє поле, а далі через рівний і пругкий дерен доріжки до вигону. Трибуни були старі, дерев'яні, під ними містилися закладні каси, а ще ряд кас був біля стаєнь. На внутрішньому полі попід огорожею юрмилися солдати. На вигоні було повно людей, і під деревами за трибуною вже прогулювали по колу тогоденних коней. Ми побачили серед публіки кількох знайомих, дістали стільці для Фергюсон та Кетрін і почали роздивлятися коней.

Вони виступали по колу один за одним, схиливши голови, на поводу в конюхів. Один кінь був дивовижної багряно-чорної масті, і Кроуелл божився, що він фарбований. Ми придивились пильніш і визнали, що, може, й справді так. Того коня вивели вже наприкінці, саме перед тим, як пролунав сигнал сідлати. Ми знайшли його в програмі за номером на рукаві у конюха; він значився там як вороний мерин на ймення Япалак. Він мав стартувати у заїзді для коней, що ніколи не перемагали в заїздах з виграшем понад тисячу лір. Кетрін не мала сумніву, що він перефарбований. Фергюсон не могла сказати напевне. Я вважав, що кінь підозрілий. Ми погодилися закластись на нього й зібрали гуртом сто лір. У таблиці виграш на нього був визначений тридцять п'ять до одного. Кроуелл пішов робити заклад, а ми тим часом дивилися, як жокеї виписали ще коло, а тоді повернули з-під дерев на доріжку й повільним чвалом рушили до закруту, де був старт.

Ми піднялися на трибуну, щоб спостерігати перегони. Тоді в Сан-Сіро ще не було стартового бар'єра, і стартер сам вирівняв коней, що здавалися з трибуни зовсім малими, а тоді пустив їх зі старту, лунко цьвохнувши своїм довгим хлистом. Вони промчали повз нас, і вороний був на чолі, а на повороті вже йшов набагато попереду від інших. Я дивився в бінокль, як вони скачуть по той бік поля, й побачив, що жокей силкується здержати його, але не може, і коли вони повернули на останню пряму, вороний на п'ятнадцять корпусів випереджав решту коней. Перетнувши лінію фінішу, він пройшов з розгону ще майже півкола.

— Оце пощастило, — сказала Кетрін. — Ми одержимо більш як три тисячі лір. Він таки чудовий кінь.

— От тільки б не злиняв він до виплати, — зауважив Кроуелл.

— Він справді премилий коник, — сказала Кетрін. — Цікаво, чи заклався на нього містер Маєрс.

— Ну як, виграли? — гукнув я до Маєрса. Він кивнув головою.

— А я ні,— обізвалася місіс Маєрс. — Ви, діточки, на кого закладали?

— На Япалака.

— Та невже? Це ж виграли тридцять п'ять до одного!

— Нам сподобалась його масть.

— А мені ні. Якийсь він був миршавий. Та й не радили на нього закладатися.

— Виграш буде невеликий, — сказав Маєрс.

— У таблиці сказано тридцять п'ять, — заперечив я.

— Виграш буде невеликий, — повторив Маєрс. — В останню мить на нього зробили величезний заклад.

— Хто?

— Кемптон та його хлопці. Ось