Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

побачите. Не буде й двох до одного.

— То, виходить, ми не одержимо трьох тисяч лір, — сказала Кетрін. — Не перегони, а шахрайство!

— Одержимо двісті.

— Це однаково що нічого. Що нам двісті лір. Я сподівалася на три тисячі.

— Таке шахрайство, аж гидко, — докинула Фергюсон.

— А втім, — сказала Кетрін, — якби це була чесна гра, ми ніколи б на нього не заклали. Але мені дуже хотілось одержати три тисячі.

— Ходім униз, вип'ємо трохи й побачимо, що там платять, — сказав мені Кроуелл.

Ми підійшли до дошки, на якій сповіщали про виграші, і, коли пролунав дзвін до виплати, проти номера Япалака виставили 18,50. Це означало, що чистий виграш на заклад у десять лір навіть менший від самого закладу.

Ми зайшли в бар під трибуною й випили віскі з содовою. Там ми натрапили на двох знайомих італійців та Мак-Адамса, віце-консула, і вони піднялися з нами на трибуну, де сиділи дівчата. Італійці були страшенно манірні; Мак-Адамс завів розмову з Кетрін, а ми тим часом пішли вниз робити нові заклади. Біля механічного лічильника стояв містер Маєрс.

— Спитай-но в нього, на кого він закладає,— мовив я до Кроуелла.

— На кого граєте, містере Маєрс? — запитав Кроуелл. Маєрс витяг з кишені свою програмку й показав олівцем на номер п'ятий.

— Ви не проти, як і ми на нього зіграємо? — спитав Кроуелл.

— Грайте, грайте. Тільки не кажіть моїй дружині, що це я вам порадив.

— Може, вип'єте з нами? — запропонував я.

— Ні, дякую. Я взагалі не п'ю.

Ми заклали сто лір на п'ятий номер як на переможця та ще сто на місце в заїзді і знов пішли випили віскі з содовою. Я почував себе чудово, ми зустріли ще двох італійців і випили з кожним по одній, а тоді повернулися до дівчат. Ці італійці теж страшенно манірились і немовби змагалися з тими двома, що їх ми привели перше. Дуже скоро ніхто вже не міг усидіти на місці. Я віддав Кетрін квитанції.

— Який кінь?

— Не знаю. Містер Маєрс порадив.

— Ти навіть не знаєш, як його звуть?

— Ні. Можна подивитись у програмі. Здається, номер п'ятий.

— Така довірливість просто зворушує, — сказала вона.

Номер п'ятий переміг, але виграшу однаково що й не було. Містер Маєрс розсердився.

— Щоб виграти двадцять лір, треба закласти дві сотні,— сказав він, — Дванадцять до десяти. Не варта справа заходу. Моя дружина програла двадцять лір.

— Я теж піду з тобою вниз, — сказала Кетрін.

Усі італійці враз підхопилися на ноги. Ми з Кетрін спустилися вниз і пішли до вигону.

— Тобі подобається все це? — запитала Кетрін.

— Та начебто.

— Як на мене, тут справді непогано, — сказала вона. — От тільки забагато знайомих, просто несила їх зносити, любий.

— То ще не багато.

— Я знаю. Але оті Маєрси, і той добродій із банку з дружиною та дочками…

— Він дає гроші під мої чеки, — сказав я.

— Хай так. Та коли б не він, то хтось інший давав би. А оті четверо просто жахливі.

— Ми можемо залишитись тут і спостерігати перегони з-за огорожі.

— Оце буде найкраще. I ще, любий, давай зробимо заклад на коня, про якого ми нічого не чули і на якого не заклався б містер Маєрс.

Ми заклались на коня, що звався Світлим, і він прийшов до фінішу четвертий з п'ятьох. Ми сперлись на огорожу й дивилися, як коні, гупаючи копитами, скачуть повз нас, і бачили вдалині гори, а ближче, за деревами й полями, — Мілан.

— Тепер мені легше дихається, — сказала Кетрін.

Коні вже поверталися після заїзду й проходили крізь ворітця засапані й геть спітнілі; жокеї заспокоювали їх і скеровували під дерева, щоб там злізти з сідел.

— Ти не хотів би чогось випити? Ми могли б посидіти тут і подивитись на коней.

— Зараз принесу, — сказав я.

— Хлопчик принесе, — сказала Кетрін.

Вона махнула рукою, і до нас підійшов хлопчина з бару «Пагода», що був біля стаєнь. Ми сіли за круглий залізний столик.

— Хіба не краще, коли ми самі?

— Авжеж, — сказав я.

— Я почувала себе страшенно самотньою серед усіх тих людей.

— Тут чудово, — сказав я.

— Так. Дуже гарний іподром.

— Приємний.

— Гляди тільки, щоб я не зіпсувала тобі розваги, любий. Одне твоє слово — і ми вертаємось назад.

— Ні,— сказав я. — Ми залишимось тут і питимем вино. А потім, коли почнеться стипль-чез, підем і станемо проти ями з водою.

— Ти такий добрий до мене, — сказала вона.

Ще трохи побувши на самоті, ми залюбки повернулися до інших. День минув чудово.

Розділ XXI

У вересні настали перші холодні ночі, потім і холодні дні, листя на деревах у парку почало жовкнути, і ми зрозуміли, що літо минуло. На фронті справи були кепські, і італійці все ще не могли взяти Сан-Габрієле. Бої на плато Баїнзіцца припинились, а десь у середині місяця майже припинились бої і за Сан-Габрієле. Узяти цю гору так і не змогли. Етторе повернувся на фронт. Коней відвезли до Рима, і перегонів більше не було. Кроуелл теж поїхав до Рима, а звідти його мали відіслати додому в Америку. У місті двічі виникали заворушення проти війни; тяжка колотнеча була і в Туріні. Один англійський майор у клубі сказав мені, що на плато Баїнзіцца й під Сан-Габрієле італійці втратили сто п'ятдесят тисяч чоловік. А крім того, сказав він, ще сорок тисяч на Карсо. Ми випили, і він розбалакався. Сказав, що цього року боїв уже не буде й що італійці відкусили надто великий шмат і він застряг їм у горлі. Сказав, що наступ у Фландрії захлинається і якщо союзники й далі посилатимуть на забій стільки людей, як цієї осені, то ще рік — і вони геть знесиліють. Усі ми вже знесиліли, сказав він, але, поки ми самі того не розуміємо, ми ще держимось. А загалом усі ми знесиліли. Вся суть у тому, щоб не визнавати правди. Війну виграє країна, котра до останку не усвідомить того, що вона знесиліла. Ми випили ще. Чи не служу я в якомусь штабі? Ні. А він служить. Усе воно паскудна бредня. Ми були в клубі самі й розсілися собі на одній з великих шкіряних канап. Його чоботи з дорогої матової шкіри були бездоганно начищені. То були розкішні чоботи. Він сказав, що все — паскудна бредня. Їм тільки знай подавай дивізії та живу силу. Гризуться за ті дивізії мов собаки, а дістануть їх — і враз на забій. Усі знесиліли. Перемоги здобувають німці. Ото солдати,