Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

в Липкові? — сказав наостанку Харламп. — Зустрінемося біля корчми, а тепер — із Богом!

— Із Богом! — відповіли Володийовський і Заглоба.

І супротивники мирно роз’їхалися.

Пан Міхал був щасливий від прийдешньої забави і обіцяв собі, що утне вуса литвинові й подарує їх панові Лонгіну. Тож він їхав до Заборова у чудовому настрої. У Заборові він застав королевича Казимира, котрий приїхав туди на лови, та лише здалеку бачив майбутнього монарха, бо поспішав. За два дні він упорався з усіма справами, оглянув коней, розплатився із паном Тшасковським, повернувся до Варшави і точнісінько на той час, як домовлялися, ба навіть на годину раніше, був у Липкові разом із Заглобою і паном Кушелем, котрого він запросив другим секундантом.

Під’їхавши до корчми, яку тримав жид, вони зайшли всередину, аби прополоснути горло медом, і за чаркою розговорилися з господарем.

— Скажи, жидку, а тутешній пан удома? — спитав у корчмаря Заглоба.

— Він у місті.

— А чимало тут у Липкові стоїть шляхти?

— У нас нікогісінько. Один тільки пан зупинився у мене і сидить зараз у ванькирі[34] — Багатий пан із прислугою та кіньми.

— А чому він не заїхав у садибу?

— Певно, не знає нашого пана. А втім, і садиба вже з місяць як замкнена.

— А може, це Харламп? — мовив Заглоба.

— Ні, — відповів Володийовський. — Він мав бути після обіду о другій.

— Ой, пане Міхале, мені здається, що це він.

— З чого б це!

— Піду загляну, хто такий. Жидку, а давно цей пан зупинився?

— Сьогодні приїхав, двох годин немає.

— А не знаєш, звідки він?

— Не знаю, але точно здалеку, бо коней геть загнав. Люди казали, що із-за Вісли.

— А чому він аж тут, у Липкові, зупинився?

— Хто його знає?

— Піду побачу, — повторив Заглоба, — може, хтось знайомий.

І, наблизившись до зачинених дверей ванькира, постукав у них ефесом шаблі й спитав:

— Милостивий пане, можна зайти?

— А хто там? — озвався ізсередини голос.

— Свої, — відповів Заглоба, прочиняючи двері. — Даруйте, добродію, може, не вчасно? — додав він і просунув голову в кімнату.

І раптом сахнувся й грюкнув дверима, ніби смерть побачив. На обличчі його з'явилися водночас страх і велике здивування: він роззявив рота й дивився на Володийовського і Кушеля божевільними очима.

— Що з тобою, добродію? — спитав Володийовський.

— Господи милосердний, тихо! — сказав Заглоба. — Там… Богун!

— Хто? Що з тобою, ваша милость, сталося?

— Там… Богун!

Обидва офіцери посхоплювалися на рівні ноги.

— Ти що, добродію, збожеволів? Отямся: хто там?

— Богун! Богун!

— Не може бути!

— Щоб мені не жити! От як стою перед вами, присягаю Богом і всіма святими!

— Чого ж ти так сполошився, добродію? — спитав Володийовський. — Якщо це він, то Бог сам послав його нам у руки. Заспокойся, ваша милость. Ти певен, що це він?

— Як у тому, що з тобою розмовляю. На власні очі бачив: він перевдягався.

— А він тебе, ваша милость, бачив?

— Не знаю, здається, ні.

У Володийовського очі заіскрилися, мов вуглини.

— Ей, жидку! — тихо покликав він корчмаря, швидко махаючи рукою. — Іди сюди!.. Є іще вихід із ванькира?

— Нема, тільки через цю кімнату.

— Кушелю! Під вікно! — прошепотів пан Міхал. — О, тепер він од нас не втече!

Кушель, не кажучи й слова, вибіг із кімнати.

— Заспокойся, ваша милость, — сказав Володийовський. — Не над тобою висить смерть, а над ним. Що він тобі може вдіяти? Анічогісінько.

— Та це я від здивування не можу прийти до тями! — відповів Заглоба, а про себе подумав: «Справді-бо, чого мені боятися? Пан Міхал під боком — нехай Богун боїться!»

І, прибравши грізного вигляду, схопився за ефес шаблі.

— Пане Міхале, він уже нікуди від нас не дінеться!

— Тільки чи це він? Мені й досі не віриться. Що йому тут робити?

— Хмельницький його шпигувати послав. Це вже напевне! Постривай-но, пане Міхале. Давай схопимо його і поставимо умову: або він оддає князівну, або ми видаємо його правосуддю.

— Якби тільки князівну віддав, а там нехай йому хрін!

— Ба! А чи не мало нас? Лише двоє і Кушель третій. Він боронитиметься, мов несамовитий, та й людей при ньому кілька.

— Харламп із двома приїде — буде нас шестеро! Годі!.. Цить!

Цієї миті відчинилися двері, і Богун увійшов до кімнати.

Напевно, він не впізнав тоді Заглоби, коли той заглядав до ванькира, бо тепер, побачивши його, ураз здригнувся, і ніби полум’я пробігло по отамановому обличчю, а рука блискавкою опустилася на ефес шаблі, — та все це тривало лише якусь мить. Спалах погас, але обличчя трохи зблідло.

Заглоба дивився на нього, не говорячи ні слова, отаман теж стояв мовчки. У кімнаті стало так тихо, що чути було, як пролітає муха. Двоє чоловіків, долі яких у такий дивний спосіб переплелися, вдавали, ніби один одного не знають.

Це тривало досить довго. Панові Міхалу здалося, що минула ціла вічність.

— Жиде, — сказав раптом Богун, — далеко звідси до Заборова?

— Не далеко, — відповів жид. — Ваша милость зараз їде?

— Так, зараз, — мовив Богун і пішов до дверей, що вели в сіни.

— Дозвольте! — пролунав Заглобин голос.

Отаман зупинився як укопаний і, обернувшись до Заглоби, вперіщився у нього своїми страшними чорними зіницями.

— Чого тобі, добродію? — спитав коротко.

— Гм… Мені здається, що ми вже колись бачилися. Чи не на весіллі часом на вкраїнськім хуторі?

— Авжеж! — різко сказав отаман, знову опускаючи руку на ефес шаблі.

— Як здоров’ячко? — поцікавився Заглоба. — Бо ваша милость тоді якось так швидко з хутора подався, що я не встиг і попрощатися.

— А ти, добродію, шкодував про це?

— Певно, що шкодував, ми б іще потанцювали — компанія саме підспіла. — Тут пан Заглоба показав на Володийовського. — Оцей ось рицар тоді під’їхав, котрому страх як кортіло з вашою милостю ближче познайомитися.

— Годі! — крикнув, раптово підвівшись, пан Міхал. — Я тебе заарештую, зраднику!

— Це ж за яким таким правом? — поцікавився отаман, гордо підводячи голову.

— Бо ти бунтівник, ворог Речі Посполитої, і шпигувати сюди приїхав!

— А ти, добродію, що за один?

— О! Відрекомендовуватися тобі я не буду, все одно ти від мене нікуди не дінешся!

— Побачимо! — відрізав Богун. — А відрекомендовуватися і я б не став тобі, добродію, якби ти мене як рицар на герць викликав, та оскільки ти арештом погрожуєш, то я тобі скажу: ось лист, який я від гетьмана запорозького до королевича Казимира везу, але, не заставши його в Непоренті, у Заборів до нього їду. Ну, як тепер ти мене заарештуєш?

Сказавши це, Богун глянув на Володийовського гордовито і глумливо, а пан Міхал