Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

дуже збентежився, ніби гончак, котрий відчув, що не може наздогнати звіра, і, не знаючи, як учинити, кинув запитливий погляд на Заглобу. Настала важка хвилина мовчання.

— Так! — озвався Заглоба. — Нема ради! Раз ти посланець, заарештувати ми тебе не можемо, але шаблею перед носом у цього рицаря махати не раджу, бо якось ти від нього уже втікав, аж п’яти блищали.

Богунове обличчя спаленіло: саме цієї миті він упізнав Володийовського. Від сорому й ураженої гордості скипіла кров у безстрашного отамана. Згадка про втечу з хутора пекла його вогнем. Це була єдина не змита пляма на його молодецькій славі, якою він дорожив над усе, навіть більше за життя.

А невблаганний Заглоба спокійнісінько собі вів далі:

— Ти й шароварів тоді ледве не загубив, добре, що рицар цей тебе пожалів і живим відпустив. Тьху, милостивий молодче! У тебе не тільки личко дівоче, а й душа теж. Ти був хоробрий зі старою княгинею і хлопчиною-князем, а від рицаря накивав п’ятами! Тобі листи возити і дівчат викрадати, а не воювати! Богом присягаю, що на власні очі бачив, як ти мало без шароварів не зостався. Тьху, тьху! Як же нам із тобою битися, коли ти папірцем затуляєшся? Туману в очі тільки й умієш напускати, милостивий молодчику!.. Хмель добрий вояк, Кривоніс теж, але й волоцюг у вас чимало серед козаків.

Богун зненацька рвонувся до пана Заглоби, а той так само хутко сховався за пана Володийовського, отож двоє молодих рицарів опинилися віч-на-віч.

— Не зі страху я від тебе тікав, добродію, а щоб людей урятувати! — мовив Богун.

— Не знаю, через які причини, але знаю, що тікав, — відповів пан Міхал.

— Я всюди ладен із вашою милостю битися, хоч і зараз тут.

— Викликаєш мене? — спитав, примружившись, Володийовський.

— Ти заплямував мою молодецьку славу, ти перед людьми мене зганьбив! Хочу твоєї крові!

— Я згоден, — відповів Володийовський.

— Volenti non fit iniura[35], — додав Заглоба. — Але хто ж листа королевичу доставить?

— Нехай у вас голова за це не болить, це моя справа!

— Тоді бийтеся, як нема іншої ради, — мовив Заглоба. — Але якщо тобі пощастить, добродію отамане, з оцим кавалером, знай: я другим битимусь. А тепер вийдемо, пане Міхале, у двір, я тобі щось пильне скажу.

Двоє приятелів вийшли і відгукали Кушеля, що стояв під вікном ванькира, після чого Заглоба сказав:

— Милостиві панове, кепські наші справи. Він і справді везе листа до королевича, уб’ємо ми його — доведеться відповідати. Пам’ятайте: карний суд шляхти propter securitatum[36] засідає за дві милі від виборчого поля, а він усе-таки quasi[37] посол! Справа не легка! Доведеться потім ховатися, хіба що князь захистить — інакше нам не минути лиха. А відпустити його — ще гірше. Це єдина нагода визволити нашу небогу. Якщо його вколошкаємо, легше її знайдемо. Певно, сам Бог хоче їй і Скшетуському допомогти, от що! Радьте ж, милостиві панове, що робити?

— Невже ти, добродію, нічого хитрого не придумаєш? — спитав Кушель.

— Я свого домігся — він перший нас викликав. А тепер потрібні свідки, чужі люди. Як на мене, слід дочекатися Харлампа. Беру на себе переконати його поступитися чергою і при потребі засвідчити, що Богун нас сам викликав, а ми змушені були захищатися. Та й від отамана було б добре вивідати, де він дівчину сховав. Якщо на нього чекає загибель, навіщо вона йому? Може, скаже, якщо вблагати його? А не скаже, то й так ліпше, аби живим не лишився. Все треба робити передбачливо й розважливо. У мене голова як не лусне, милостиві панове.

— Хто ж із ним битиметься? — поцікавився Кушель.

— Пан Міхал перший, я другий, — відповів Заглоба.

— А я третій.

— Е, ні! — перебив пан Міхал. — Я один битимусь, і квит. Покладе він мене — його щастя, нехай їде здоровий.

— О, я ж йому вже обіцяв, — сказав Заглоба, — та якщо ви, добродії, інакше вирішите, я відступлюся.

— Це його воля, якщо він захоче ще й з тобою битися, але більше ні з ким.

— Тоді ходімо до нього.

— Ходімо.

Вони пішли й застали Богуна у світлиці — він попивав мед. Отаман був уже зовсім спокійний.

— Послухай-но, ваша милость, — почав Заглоба, — є важливі справи, які ми хочемо з тобою обміркувати. Ти викликав цього рицаря — добре, але ти маєш знати, що позаяк виконуєш місію посла, то перебуваєш під захистом закону, бо не поміж диких нелюдів, а серед політичного знаходишся народу. Отож ми можемо тобі відповісти згодою тільки тоді, якщо ти при свідках оголосиш, що сам зі своєї волі нас викликав. Сюди приїдуть кілька шляхтичів, із якими у нас мав бути поєдинок, — от перед ними ти це й засвідчиш, ми ж дамо тобі рицарське слово честі, що коли тобі поталанить із паном Володийовським, ти спокійно собі поїдеш і ніхто тобі не завадить, хіба що зі мною ще помірятися схочеш.

— Згода, — відповів Богун. — Я повторю свої слова при тих шляхтичах, а людям своїм доручу відвезти листа і Хмельницькому, якщо загину, сказати, що сам вас викли¬ кав. А якщо мені Бог допоможе у герці із цим рицарем славу свою молодецьку відстояти, то ще і вашу милость попрошу зі мною стятися.

Сказавши це, він глянув Заглобі в очі, а Заглоба, трохи збентежившись, кашлянув, сплюнув і відповів:

— Гаразд. Спробуєш спершу з моїм учнем, тоді відчуєш, як тобі зі мною доведеться. Та це байдуже… Є другий punctum[38], куди важливіший, і тут ми вже до сумління твого звертаємося, бо, хоч ти й козак, хотілося б у тобі рицаря бачити. Твоя милость викрав князівну Гелену Курцевич, наречену нашого бойового товариша і приятеля, і десь її переховуєш. Знай, що якби ми тебе до суду за це притягли, тобі б ніщо не допомогло, навіть звання посла Хмельницького, бо за raptus puellae[39] судять негайно і виносять смертний вирок. Та оскільки ти стаєш на герць і можеш загинути, поміркуй сам: що буде з небогою, якщо ти загинеш? Невже ти їй зла і згуби бажаєш, ти, котрий її кохаєш? Невже залишиш її без опіки? Приречеш на ганьбу й поневіряння? Невже й після смерті захочеш бути її катом?

Тут голос Заглоби зазвучав із непритаманною йому серйозністю, а Богун поблід і спитав:

— Чого ж ви від мене хочете?

— Скажи нам, де її ув’язнено, щоб ми у разі твоєї смерті могли її знайти і