Читати книгу - "Княгиня Ольга"

постав посеред хати. Через віконце проривалось світло вогнища і освітлювало хатину. Велина лежала під піччю і благально дивилась на ридаючого Могуту.

—   О, моя смерть таки прийшла,— сказала жінка і рукою поманила Свенельдича.— Не гайся ж, Мстише, синку мій...

Могута миттю вихопив у нього з рук меч.

—   Не мечем... Ось візьми вила... Вилами... Поможи їй!.. Звільни її душу від страждань!..

Свенельдич перехопив вила і замахнувся. Могута заплющив очі. Крик Велини був різкий і короткий... Могута упав перед нею на коліна. Схопив її голову, пригортав до грудей і ридав.

—   Мамо!.. Твоя душа буде тепер у Вираї...— лепетав він.

—     Руку!.. Візьми її руку!..— волали за дверима. Але він нічого не чув. Проклинав увесь світ і всіх нечестивців на ньому.

—     Люди...— ледь чутно прошепотіла Велина білими устами. Могута нічого не чув. Тоді вона сама взяла його за праву руку і притулила до очей...

Люди за дверима зітхнули, замовкли. Хто є на світі, щоб, помираючи, думав про людей? Далебі, тільки обранці Неба...

Син узяв у свої долоні ще теплі руки своєї матері...

* * *

В усіх кінцях Києва калатали в била. Скликали на Княжу Гору всіх жителів града, Подолу, Оболонської слободи, дальніх і ближніх сіл, що розкинулись по обидва береги Дніпра. Від ранку до Княжої Гори тяглися люди. І вже тут, у велелюдному юрмищі, дізнавались новину. Княгиня Ольга скликає киян і всіх людей на велике віче. Скликає і бояр, і купчин, і рукомесний люд, і пастухів, і орачів. Велику думу думатиме княгиня разом зі своїм народом.

Князь деревлянський Маломир прислав поважну сольбу до княгині — ліпшії деревлянські бояри прибули до Києва. І мовили княгині зухвалі слова. Ніби князь деревлянський, отой Малко, хоче забрати в жони Ольгу, її землю підбити під себе, а сина меншого — Святослава — забрати в полон. І потім зробить з нього, що захоче! І буде кермувати Київською державою, як захоче. Бо має право по роду сидіти на київському столі.

Отож падайте, кияни, на коліна ниць і корітеся їм, ліпшим боярам деревської землі. Настав час їхньої помсти за всі кривдні часи. Уже нагострені стріли деревлянських лучників, натягнуті тятиви, підковані крем'яні копита коней деревлянських, що примчать сюди, яко вихор.

Горді й зухвалі слова говорили безсоромно і зловтішно посли деревлянського князя. Були ж бо ситі перемогою, яку здобув для них задарма деревлянський люд.

Кияни збивались в гурти. Глухо котився перегомін. Тісні часи, либонь, чекають на всіх. Поглядали в бік маленької Софійської церквиці княгині. Там збирались значні мужі київської землі. Уже був серед них і воєвода Щербило. Став поруч із пресвітером Григорієм і його книжною братією.

Привів своїх отроків княжих Претич, об'явився і боярин Дудко, і Кривченя, і Мостило, й інші бояри, Навіть прийшли подільські та сторонські купчини, не встигли добре розгледітись, як прибув князь Гліб зі своєю схолою. Високий, золотисто-кучерявий, він притягував погляди дівчат, що попритулялися до ґанків та парканів боярських теремів. дивилися на нього в усі очі — та не про них був цей красень: поруч стояла чорнява й рум'янолиця невіста його, мадярська княжна Сфандра. Бистроока, чорнокоса, вона здавалася достиглою вишневою ягідкою серед ясноволосих та яснооких русинок.

Невдовзі від Ольжиних палат показалися і деревлянські посли. У високих шапках з куниць, в хутряних окрилах на срібних застібках, пишнобороді й надуті, яко тетерчуки на току перед самицями. Відразу було видно: то іде сольба від Мала. А вже опісля підійшла й княгиня зі своїми челядницями. У чорному навершнику поверх вишиванки, білими перлами мережаному. За нею став Асмуд і Святослав. Світлочубий гарний хлопчина, з широко поставленими очима, волосся підрізане під круг, як у простолюдина.

На нього тепер дивились вивчально. Князя Гліба пасли більше дівочі погляди. Для інших був нецікавий. Книжник, та й годі. Зате Святослав — прямий спадкоємець київського столу, майбутній провідця. Яким же він буде? Кажуть, отрок добре вже тримається в сідлі, уміє натягувати тятиву на свій дитячий лук. Справжній вой! Справжній князь росте. На нього надії усіх киян. Проти нього найбільше виступають деревляни, хочуть знищити.

Для княгині винесли з церковки лавицю. Дали таку ж і Святославу — хлопчак не захотів сідати, стояв поруч зі своїм вихователем Асмудом.

—   Хощу при всіх людях слухати слова князя деревської землі, — тихо звернулась княгиня Ольга до послів. Вони злегка підсунулись до неї, перезирнулись. Один боярин запитав:

—   А де наші посли, що перед тим прибули сюди?

Ольга перевела очі на Претича. Той опустив голову, злегка ворухнувся в посмішці його вус.

—   Відпустила назад. Там не було знатних мужів. Як могла говорити з ними?

Деревлянські бояри були задоволені — з ними ця горда княгиня, бач, говорить, тож визнає їхню знатність! Ще й людей скільки тут зібралося — певно, хочуть побачити и почути їх. Авжеж, велику думу мусить здумати княгиня — свою країну має передати деревському князеві. Щоб всі  своє слово сказали!

—   Тож з чим прийшли до Києва, ліпшії мужі Іскоростеня? — знову звернулася до гостей Ольга.

Бояри-посли низько схилили голови, виказуючи шанобу до княгині,

—    Прийшли до тебе, княгине, від нашого князя Маломира. Його слово тобі передати.

—    Кажіть, щоб народ увесь чув.

—    Мовив наш Маломир: мужа твого ми вбили, бо він був, як той вовк, обкрадав і грабував нас. А наш князь є добрим господарем, розпас добром і городами, землю свою. Іди-но до нього в жони. Буде тобі захист яко вдовиці і буде керманич цієї країни.

Та й замовкли. Натовп, що дослухався до їхніх слів, занімів.

—   Любі мені ці слова. Мужа свого мені вже не воскресити. Але є в мене його переємець. Як бути? Мушу подумати. А вас вшаную перед усіма моїми людьми — в палатах столи з медами чекають на вас. Тож ідіть зараз в мийню, яку вам натопили мої челядники. А потім — до столу.

Ольга звелась на ноги, повернулась до своїх покоївок:

—   Проведіть-но знатних гостей до мийні. Хай змиють з дороги втому.

Покоївки підбігли до бояр, вклонились їм у пояс, защебетали, заусміхались, повели за собою.

Князівська мийня була недалечко. Низенька, дерев'яна, як усі мийні у слов'ян. Посли здивовано перезирались, але поволі пішли. За ними назирці рушили мечники Претича й Щербила.

Кияни загомоніли, закричали. Пощо княгиня хоче такою честю вшанувати отих гордеців? Беззаконників! Злодіїв! Захланників! Грішить їхня княгиня супроти своєї землі. І супроти русів-полян, яких