Читати книгу - "Княгиня Ольга"

хоще віддати тому безрадному Малкові. Не бути стольному Києву під деревським князем! Київські князі розбудували державу їхніми мечами — тож вони готові знову ті мечі свої здійняти й захистити стольний град Київ. Бо своя держава — своя і правда в ній. Не бути Києву під владою Іскоростеня, як не пересохнути Дніпру, як не піймати вітер у пазуху. Чужого князя не хощемо!..

—    Але ж Малко — син київського Оскольда! Хіба забули? — нагадували одні.

—    Коб його син був — прийшов би до нас з поклоном і честю. Заяче серце в ньому тремтить! Оскольд — той не боявся нікого, усіх перемагав. А сей з-за рогу і князя нашого схопив.

—    Та то не він — люди деревські, котрі повстали. А Малко не схотів бути з ними — відсиджувався. А потім перемогу собі прибрав.

—    Ото керманич!..

—    Буде за сю зраду своїх людей покараний і він. За свою честь і за землю треба боротися чесно.

—    Дивіться! Мийня горить!

—    Настав час резплати за жадібність...

—    Го-ри-ить!..

—    Ото княгиня! Підступ — на підступ.

—    Добра ж шана Малковим послам. А хто ж питиме оті меди, що в палатах?

—    Велика честь цим послам! Яко і тим, що їх у човні живцем закопав Претич.

—    Тверде серце нашої княгині.

—    А казав — заяче.

—    Зле серце у княгині...

—    У володаря тако і мусить бути.

—    Добра рада вийшла, браття. Усією землею дали відповідь. Го-ря-ять!..

—    Хтозна, чи на добро це. Може, Малко був би добріший до нас, аніж оті зайди-князі. Всі вони зайди. А Малко наш ніби...

—    Усі володарі однакові. Тільки одні дурніші, другі — розумніші.

—    Що не кажи, а краще жити з розумнішим.

—    Хтозна: мо, люди правду бають — за добро добром і воздається. За зло — злом... Тверда рука у нашої княгині.

—    Злодіяннями встелена дорога володарів. А платити нам чи нашим дітям. Піду краще додому.

—    Це правда: за наші гріхи воздається нашим же дітям.

Кияни помудрували отак та й почали розходитись. Жорстокість мало тішить простолюдинів, хоча б вона була і справедливою помстою. Люди віддавна впевнені, що за кожен неправедний вчинок доведеться платити коли не самому кривднику, то його дітям.

Княгиня все ще дивилась на вогонь, який пожирав стіни мийні. Всі були впевнені, що вона мстить за смерть свого князя-мужа. Лише сама вона не знала, кому мстила і за що.

Князь Ігор був для неї мужем, а для людей лютим вовчиськом, забродою, неприкаяним, що завше зазіхав на чуже добро, не дбаючи про своє. Їй він також не приніс ні щастя, ні долі. Хіба що навчив страждати й боротись за власне утвердження. Відтак вигартовувати своє серце, ховати від людей свої сльози й оманливі сподівання. Навчилась чоловічої вдачі, іти назустріч жорстокій юрбі, ставати на герць із підступністю. Навіщо ж так жорстоко вона мстить за убієнного Ігоря? У яму вкинули одних, тепер у вогні конають інші. Он який смрад і гар розсіюється над юрбою. Може, боялась бути ославленою як невірна жона, може, хтось згадає їй Степка Книжника чи воєводу Щербила? Після такої жорстокої помсти — хто посміє кинути в неї цей камінь зловісний? Ніхто, навіть Григорій...

Минуле перегорталось у неї перед очима миттєво. Таки ж чимало навчило її життя з князем, а найперше — терпіння. Інше відчуття, інша сила тепер входила в її душу — відчуття високости влади. О, так! Ця жорстокість і возносила тепер її над усіма. Починалось її нове буття — володарки великої Країни Руси. Доки підросте й змужніє Святослав. Тож мусять тепер всі знати, що вона справжня володарка. Що рука її тверда й несхитна. Хто посміє тепер підніматись супроти неї?

Тільки ж як недобре — ця її влада народжується в крові, у великому гріху, у жорстокій мстивости. Але яка влада народжується в добрі? То в казках лише добрі та лагідні вершать долями людей. У житті ж все буває навпаки...

Це вона збагнула тоді, коли вперше її іменем кияни розправились з першою деревлянською сольбою. Тоді враз принишкли всі київські бояри і навіть варязька дружина. Тепер ще більше заб'ються в шпарини.

Княгиня відчула вперше силу жорстокости й страху. Ні, Бог свідок, вона ніколи не хотіла ставати на цю стезю. Так вийшло. Значить, так треба, так визначено Долею. Ось що таке влада! Ось чому люди віками борються за неї — вона приносить покору, поклоніння, повагу, й льсту, і... любов! Який солодкий хміль влади!.. Ось чому люди встеляють трупами дорогу до неї. Влада робить людину недосяжною, а всі її гріхи простимими. Всі!..

І людина здається тоді собі всесильною, доброю, мудрою і... вічною... Не помічає, коли виростає в неї гординя... Як дурманить і окрилює це почуття... Як підносить над гнітом ця отрута!..

А куди занесе її крилата сила влади? Княгиня про це не хотіла думати. Як і всі на світі володарі. Колись знала, що воздаяння завше знайде тебе, бо сказано: єдина міра людини — чим заплатиш за содіяне тобою, тим тобі й буде воздано. Але тепер ця мудрість віддалилась від неї. З'явилась для неї інша правда — правда великої володарки, руської княгині. Це зовсім не те, що правда скривдженої чи забутої князем жони чи матері, котра б'ється за життя своїх дітей. Тепер інакшим виглядає для неї світ і люди поціновуються іншою мірою.

Вона в душі нині прощала усім своїм гонителям і кривдникам, підслуховувачам і оббріхувачам, бо потребувала сама їхнього хисту проти своїх — більших! — недругів. Прощала давні кривди Григорію, що тепер п'явся з усіх сил здобути митрополичу корону для себе і для Києва. Тепер знала, що та митрополія підніме і її державу, і її саму. Прощала і боярину Дудкові, і боярині Гордині — вони мають нині слугувати їй, давати поради і, коли треба, допомагати позбуватися підступних людей. Прощала і байдужість до неї воєводі Щербилу, і пиху варягів — бо їхній меч, їхня тверда рука має охороняти її стіл, її княжіння.

По-іншому дивилась на Святослава. Саме він мусить з її рук перебрати і державне кермо, і славу й неславу Країни Руси. Раділа тепер, що син мав тверду руку й несхитне серце.

Ольга дивилась невидющим поглядом на вогнище, що вже охопило суху ґонту на мийні. Уже тії посли-возносливці ніколи не вийдуть із дверей догораючої будови. Велетенське вогнище рвалось