Читати книгу - "Твори. Том 1"

піднятій руці, і потім раптом запитувала:

— Як ви думаєте, чи гарно буде йому в цьому?

Барон і матуся всміхалися, дивлячись на цю невгамовну

ніжність, але Жюльєн, почуваючи, як порушуються його звички і зменшується вплив його в домі через цього всемогутнього, галасливого тирана, і мимоволі ревнуючи до цього шматочка людської плоті, що відбирав його місце в родині, безперестанку, дратуючись і сердячись, повторював:

— Вона нестерпна з своїм пискуном.

Незабаром Жанна так захопилася цією любов’ю, що цілі ночі просиджувала біля колиски, дивлячись, як спить її дитина. Від цього вона виснажувалась, бо не мала спочинку, марніла і кашляла. Тому лікар наказав розлучити її з сином.

Вона гнівалася, плакала, благала, але це не допомогло. Щовечора його відносили до мамки, і щоночі мати вставала і боса підходила до дверей, прикладаючи вухо до щілини в замку, щоб послухати, чи спокійно він спить, чи не прокидається часом, чи не треба йому чого.

Якось Жюльєн, що пізно повернувся з обіду у Фурвілів, застав її коло дверей, і з того часу її почали замикати на ключ, щоб примусити зоставатись у ліжку.

Хрестини відбулись наприкінці серпня. Барон був хрещеним батьком, а тітка Лізон — хрещеною матір’ю. Хлопчика назвали П'єр-Сімон-Поль, ім’я ІІоль стало його звичайним іменем.

На початку вересня тихенько поїхала тітка Лізон, і відсутності її так само не помітили, як не помічали і перебування в домі.

Якось увечері, після обіду, прийшов кюре. Він здавався збентеженим, неначе приніс із собою якусь таємницю. Після довгих балачок він попросив у баронеси і її чоловіка приділити йому кілька хвилин для окремої розмови.

Всі троє тихою ходою пішли до кінця алеї, жваво розмовляючи, тим часом як Жюльєн, залишившись удвох з Жан-ною, дивувався, тривожився і гнівався з приводу цієї таємничості.

Він захотів провести кюре, коли той вже прощався, і зник разом з ним в напрямку церкви, де дзвонили до молитви Богородиці.

Погода була свіжа, майже холодна, і незабаром всі зійшлися у вітальні й почали було вже дрімати там, коли раптом вбіг Жюльєн, червоний і обурений.

Ще на дверях, не звертаючи уваги на те, що у вітальні була й Жанна, він крикнув тестю й тещі:

— Та ви збожеволіли, чи що! Кинути цій дівці двадцять тисяч франків!

Ніхто не відповів йому, так усі були вражені. Задихаючись від гніву, він продовжував:

— Треба ж дійти до такої дурості! Ви хочете, мабуть, залишити нас без жодного су!

Барон схаменувся і спробував був його спинити:

— Замовкніть! Подумайте про те, що тут ваша дружина.

Але Жюльєн весь тремтів від роздратування:

— Плювати мені на це! До того ж вона сама добре це знає. Це грабунок її статків.

Жанна, нічого не розуміючи, здивовано дивилась на всіх.

— Але в чому ж, нарешті, річ? — пробелькотіла вона.

Тоді Жюльєн звернувся до неї як до спільника, ошуканого разом з ним. Він швидко розповів їй про змову видати Розалію заміж, давши за нею в посаг ферму Барвіль, щб коштувала щонайменше двадцять тисяч франків. Він повторював:

— Твої батьки збожеволіли, моя люба, зовсім збожеволіли. Двадцять тисяч франків! Двадцять тисяч франків!

Та вони з глузду з’їхали! Двадцять тисяч франків якомусь байстрюкові!

Жанна слухала його без обурення і гніву, сама дивуючись із свого спокою, байдужа тепер до всього, крім своєї дитини.

Барон задихався, не знаходячи слів для відповіді. Нарешті він спалахнув, затупотів ногами й закричав:

— Подумайте про те, що ви кажете, — це, врешті, обурливо! Хто винен в тому, що треба давати посаг за цією дівчиною, яка стала матір’ю? Чия це дитина? А ви хочете тепер її покинути?

Жюльєн, здивований гнівом барона, пильно дивився на нього. Потім відповів спокійнішим тоном:

— Але й півтори тисячі франків було б цілком досить. Вони всі мають дітей до заміжжя. Хіба не однаково, від кого дитина, це зовсім байдуже. Якщо ж ви подаруєте одну з ваших ферм вартістю в двадцять тисяч франків, то крім шкоди, яку нам зробите, би цим по всіх кутках розголосите про те, що трапилося з цією дівчиною, а вам слід було б хоч трохи подумати про наше добре ім’я й становище.

Він говорив це суворим голосом як людина, впевнена в своїм праві та логічності своїх міркувань. Барон, збитий з пантелику цією несподіваною аргументацією, стояв перед ним мовчки. Тоді Жюльєн, відчуваючи свою перемогу, сказав:

— На щастя, ще нічого не зроблено, я знаю парубка, що хоче одружитися з нею: це розумний хлопець, і з ним можна буде владнати все. Я беру це на себе.

І він пішов геть, побоюючись продовження суперечки, задоволений загальним мовчанням, вважаючи його згодою.

Як тільки він зник за дверима, барон, тремтячи від обурення, роздратовано скрикнув:

— О! Це вже занадто, це занадто!

Але Жанна, звівши очі на розгублене обличчя свого батька, раптом розсміялася так дзвінко, як сміялася перше, коли бачила щось кумедне.

— Тату, тату, — повторювала вона, — чи ти чув, як він промовляв «двадцять тисяч франків»!

І матуся, яка швидко піддавалась веселощам, як і сльозам, згадавши розлючений вигляд свого зятя, його обурені вигуки, його рішучу відмову згодитися віддати ним же спокушеній дівчині гроші, що йому не належали, до того ж задоволена добрим настроєм Жанни, почала труситися від свого задушливого сміху, що наповнював її очі слізьми. Тоді й барон, перейнявшись їх веселістю, почав реготати разом з ними, і всі троє, наче за колишніх добрих часів, віддались непереможному сміхові.

Коли вони трохи заспокоїлися, Жанна із здивуванням відмітила:

— Дивна річ, все це мене зовсім не хвилює. Він тепер для мене як чужий. Мені навіть не віриться, що я його дружина. Ви самі бачите, я сміюся з його… з його… з його безтактовності.

І, все ще всміхаючись, вони зворушено поцілувалися, самі не знаючи чому.

А через два дні після скандалу, коли Жюльєн кудись поїхав верхи, якийсь високий парубок, двадцяти двох — двадцяти п’яти років, одягнений в зовсім нову грубу синю блузу, складки якої не згинались, а застебнуті на манжетах рукава надималися, обережно ввійшов у ворота, наче він чатував за ними з самого ранку, пробрався вздовж канави, що оточувала ферму Кульярів, обійшов замок і таємниче наблизився до барона і двох жінок, що сиділи під платаном.

Помітивши їх, він зняв картуз і, поки йшов, все вклонявся їм із збентеженим виразом.

Як тільки він наблизився до них так, що його могли чути, він пробурмотів:

— Ваш покірний слуга, пане барон, пані та все товариство.

Потім, оскільки йому нічого не відповіли, заявив:

— Це я й є