Читати книгу - "раКУРС"

Чи думала я раніше, що була щасливою, коли вранці прокидалася поруч зі своїми дітьми? Чи коли вела їх до дитсадка, а сама їхала на роботу? Я не знала, що була щасливою навіть тоді, коли розірвалися стосунки з батьками моїх крихіток. Яке ж воно примхливе, людське щастя! Живе поруч, а ми так часто його не помічаємо! Лише тоді, коли в житті втрачаємо щось значне, важливе й дороге серцю, приходить розуміння, що були ж щасливі, але, на жаль, не впивалися своїм щастям, не вдосталь ним насолодилися. Так було, є й буде, аж поки не навчимося помічати щастя, яке часто з нами поруч. Хіба я не щаслива зараз? Попри всі негаразди, я разом із дітьми, вони здорові, я можу їх обнімати, цілувати, балувати й лаяти. А скільки матерів уже ніколи не зможуть побачити живими своїх дітей! Клята бездушна війна! Коли вона скінчиться? Я стою тут, розмірковую про людське щастя й нічого не роблю, щоб пришвидшити її кінець.

— Ти чому так рано встала? — на балкон до мене прийшла заспана Ірина.

— Не спиться, — відповідаю їй, роздавивши недопалок у попільничці.

— Піду сніданок зготую, — каже кума, — заодно подивлюся новини по телевізору.

— Я тобі допоможу. Хочеться також подивитись українські канали.

— У Луганську їх і досі немає?

— Тільки російські та місцеві, від них лише голова тріщить.

Ірина дістала продукти, і ми вирішили приготувати молочну рисову кашу на сніданок, а на обід зварити борщ. Вона увімкнула невеликий телевізор із пласким екраном, що висів на стіні, і за мить я завмираю з каструлею в руках. Новина шокує! У Луганську збитий терористами наш ІЛ-76. Загиблих членів екіпажу та десантників тридцять дев’ять осіб. На екрані відео, коли серед ночі на все небо яскравий спалах. Диктор іще щось говорить, а я не можу прийти до тями.

— Можливо, помилка? — уголос думаю я. — Невже? Треба дізнатися!

Каструлю повертаю Ірині, хапаюся за мобільник, набираю Андрія. Він буде знати точно, бо хлопець в аеропорту, там, де збили літак.

— Ну що? — обережно питає Іра.

— Нема зв’язку, — зітхаю я.

Телефоную Солі. Сестра, напевно, чула нічний вибух, якщо він був.

— Солю, це правда?..

— Так. — Вона одразу зрозуміла, про що я хотіла спитати. — Загинули всі, ніхто не вижив. Був такий потужний вибух, що все місто сколихнуло. Ми до ранку не спали, бо не знали, що то було. Уранці дізналися з новин. Усі сепаратистські канали аж верещать від радощів.

— Радощів? Там були чиїсь діти.

— Хіба для них є щось святе? — стиха промовляє Соля. — Елю, як ти доїхала? Як у Харкові?

— У мене все добре. Передавай вітання батькам. Вони не дуже бубніли на мене, що поїхала не попрощавшись?

— Сказали, що ти у своєму репертуарі. Вони вже звикли до твоїх витівок, — сказала Соля. — Цілуй у носики дівчаток і передай, що я їх люблю.

— І ми тебе, сонечко, любимо, — сказала я й натиснула на червону кнопку. — Усе правда, загинуло тридцять дев’ять десантників та льотчиків, — кажу Ірині.

Автоматично допомагаю Ірі готувати страви, а в голові вінегрет. Я безмежно скучила за дітьми, хочу бути поруч із ними, заплітати зранку косички, купати їх, водити на прогулянки й вкладати спати. Я ладна вислуховувати їхні сварки, мирити, навіть лаяти, читати книжки й готувати Лізу до школи. Хочу їх балувати, купувати гарненькі сукні й зашивати подертий одяг, хочу мазати зеленкою роздерті коліна, дмухати на них і поцілунком лікувати забитий лікоть. Просто хочу бути звичайною люблячою матір’ю! А ще більше хочу, щоб вони ніколи у своєму житті не чули ані виття сирен, ані розриву снарядів. І тому не маю морального права сидіти склавши руки й чекати, доки хтось за мене здобуде право жити мирним, спокійним життям. Я маю захистити своїх крихіток заради їхнього майбутнього. Моє серце рветься навпіл. З одного боку, я хочу бути поруч зі своїми дітьми, з другого, — маю стати на їхній захист, узяти зброю до рук і не зважати на те, що я жінка-мати.

Євген

Розплющив очі і зрозумів, що перебуваю в лікарні. Поруч на ліжку лежить молодий хлопець, чи то спить, чи непритомний — не знаю. Тіло пече вогнем, і дуже хочеться пити. У кутку палати помічаю кран. Потрібно до нього дістатися, бо губи пошерхли так, що аж порепалися. Лише ворухнув ногою — пекельний біль пронизав усе тіло, перед очима попливли червоні плями, у голові зашуміло.

«Дідько! — я вилаявся подумки. — Дожився, що й склянку води не можу сам дістати!»

Згадалося все. Злива. Люба під парасолькою. Її очі. Здивування. Презирство. Відчай. Від такого спогаду стало гидко на душі. Я мав щось зробити! Зупинити її, упасти на коліна, схопити в обійми й не відпускати. Не зробив. Утратив її назавжди? Тільки не це! Краще б уже той снаряд розірвався не поруч з автівкою або осколок влучив у серце, бо біль від втрати коханої не можна ні з чим порівняти. Перехотілося пити. Та що там пити? Жити не хотілося, життя без Люби втратило сенс. Вона відкрила мені свою душу, довірила тіло, тож я не маю права залишити її напризволяще. Відчуваю свою відповідальність за її беззахисність, але як її повернути? Як нам порозумітися? Мати казала, що справжнє кохання здатне зруйнувати будь-яку