Читати книгу - "раКУРС"

130
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 90
Перейти на сторінку:
стіну. Та чи так?

Відчинилися двері, і я бачу Юрка. Він усміхається та прямує до мене.

— Привіт, Женю! — розтягує рота до вух в усмішці. — Бачу, ти вже молодець!

Вітаюсь із ним, і Юрко вмощується біля мене на краєчку ліжка.

— Я завжди молодець, — жартую я. — Дай мені попити, — прошу одразу.

— Зараз спитаю дозволу сестрички, — каже він і біжить із палати.

Зайшла медсестра, молоденька, навіть чимось схожа на Любу, принесла мені в пластиковій пляшці воду.

— Тепла, — кажу я, випивши залпом півпляшки.

— Хоч така є, — каже вона. — У місті перебитий водогін, тож вода привозна.

Вона цікавиться, як почуваюся, подає мені термометр і виходить.

— Ну ти, Женько, налякав мене! — каже Юрко.

— Чим?

— Нічого собі! Два тижні в реанімації пролежав. Лікарі вже й надії не мали тебе витягти. Це ж не жарт — двостороннє запалення легенів! Та ще й запустив хворобу далі нікуди.

— Справді? А я й думаю, чого мені було так зле? А що з ногою?

— Прооперували, тепер треба одужати.

— А чому ти в Луганську? — спитав я, подумавши про те, що минуло вже два тижні з того часу, як він мене сюди привіз.

Юрко мовчки кивнув на хлопця на сусідньому ліжку.

— А мама знає, як я тут?

— Так, знає, — якось невесело промовив він. — Я тут тобі приніс твій телефон, він заряджений, — сказав друг. — Можеш їй зателефонувати, якщо буде зв’язок, довго не говори, щоб не розрядилася батарея — зарядити не завжди вдається.

— Чому?

— Зі світлом проблеми. Тобі щось потрібно принести? — спитав Юрко. — Я завтра вранці зайду, тоді й поговоримо, — сказав він, кинувши погляд на мого сусіда.

— Про Любу нічого не знаєш? — спитав я.

— Ні, — сказав він і поквапився піти.

Я взяв мобільник і спробував зателефонувати матері — зв’язку не було. Потрібно було зв’язатися з Любою та спробувати з нею поговорити. Я вже знайшов у списку її ім’я, але не зміг натиснути клавішу виклику. Я просто не знав, із чого почати, які знайти слова. У голові шуміло, як море, і я поклав телефон на тумбочку.

Еліна

Кілька днів поспіль намагаюся насолоджуватися спілкуванням із моїми ластівками й водночас ламаю голову над тим, куди краще їх прилаштувати. Телефоную знайомим потайки від Ірини, щоб вона не образилася, дізнаюся, як у них справи, і розумію, що настали важкі часи, коли майже в кожного виникли проблеми. Можливо, хтось із них не відмовився б прихистити моїх доньок на деякий час, але не можу звалювати на них іще й свої проблеми. Іра не знає про мої наміри. Вона вирішила, що вмовила мене пожити в них, уже й кімнату нам виділила, звільнивши її від своїх речей. Знаю, що вона щиро мені рада, але ж у неї маленька дитина й вистачає своїх клопотів. Помічала, як її чоловік приходить із роботи стомлений, удає, що нам радий, а я бачу, що йому понад усе хочеться спокійно відпочити, побути зі свою сім’єю, а тут балаган, як на ярмарку. Як сказати Ірині, що збираюся покинути дітей і взяти до рук зброю, не знаю. Якось намагалася підвести її в розмові до цієї теми, зачепила тему жінок на війні.

— Я вважаю, що воювати повинні чоловіки, — сказала вона на те. — Не розумію тих дівчат та жінок, які покидають малолітніх дітей і йдуть на війну. Покликання жінки — бути берегинею, ростити дітей і чекати чоловіків.

— Не всі чоловіки готові йти на війну, — зауважила я.

— Згодна. Ось мій чоловік не пішов добровольцем, але якщо прийде повістка — ховатися не буде, — сказала Іра. — Але жінки — то зовсім інше. Потрібно бути спершу матір’ю — це головне, а все інше потім.

Я не стала сперечатися, але було ясно, що вона не зрозуміє мене, якщо я зараз ось так, як відро води на голову, заявлю про свій намір піти в «Айдар», і відклала це питання на потім.

Після довгих спроб змогла додзвонитися до своїх у Луганськ.

— Еліно, куди ти знову влипла? — спитала мама.

— Нікуди. Я зараз у Харкові, у куми, разом із дівчатками. А що таке?

— Уже кілька разів приходили до нас люди, питали про тебе.

— Хто мене шукає?

— Один раз були чоловіки в цивільному, двічі — ополченці. Навіщо ти їм?

— Мамо, я справді не знаю! Що ви їм сказали?

— Та все питають, де ти. Я сказала, що поїхала до дітей, просили харківську адресу, але я її не знаю, питали, коли повернешся, бо старша донька має піти восени в школу, — пояснила мати. — Що мені сказати, якщо ще

1 ... 36 37 38 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «раКУРС», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "раКУРС"