Читати книгу - "Її сукня"

Зупинилась. Напружено вдивлялась у морську далечінь, мовби звідти має надійти заспокоєння чи бодай якась відповідь. Відтак хапнула ротом повітря й зітхнула. Звісно, це банальний переляк. Паніка. Твердо ж вирішила, що має це зробити. І зробить. Жодні паніка і страх на заваді не стануть. Вона мусить пройти шлях, який прописаний їй фатумом, і пройти до кінця! Чого би їй те не вартувало.

Коли зовсім стемніло, узбережжя нарешті обезлюдніло. Роздяглась, склала речі на пісок; опустившись на коліна, бережно розгорнула згорток. Спершу доторкнулась пальцями гладенької прохолодної тканини і якийсь час непорушно всотувала її енергетику, мовби налагоджуючи зв’язок. Відчувши, що час уже настав, поволі підвелась…

Сукня ідеально лягла по фігурі, наче зшита спеціально для неї. Повіки одразу поважчали, тож заплющила очі; слабкість у тілі була добре відчутною, але не настільки, щоб упасти.

Десь здалеку почулися знайомі ритми; мимоволі захиталась їм у такт, розкинувши руки. Ритми чулись усе чіткіше й гучніше, за мить були вже поряд неї.

Нараз відчула сильний поштовх. Здалося, втрапила в якийсь потужний енергетичний вир.

Спробувала розтулити повіки, однак виявилось, що в цьому немає потреби: вона вже почала бачити якимсь внутрішнім зором. І те, що побачила, на мить приголомшило, бо вона й справді була у якомусь вирі, наче всередині повітряно-пилового смерчу, котрий аж іскрився від безлічі крихітних блискавок. У голові паморочилось, через слабкість тіло похитувалось; здавалось, єдине, що утримувало на ногах, — чіткі, гучні ритми. Водночас стало добре й безпечно; не відчувала ні страху, ні паніки, жодної тривоги.

Задерла голову й побачила, що вир має вихід — круглий отвір, крізь який має проникнути, аби дістатись потрібного місця. Мимоволі здійняла руки вгору й тіло стало невагомим, почало підноситися, злітати птахою, а вже за мить виринуло з пилового смерчу.

Довкола — лише сліпуча білість. Ступила на неї й поволі пішла, відчуваючи приємну прохолодну м’якість під босими ногами. Ритми лишались позаду…

Озирнулась. Позаду лишалось і сіре коло — вхід до круговерті, котрою сюди дісталась. Як же не заблукати тут, у цій білій неозорості? Як потім утрапити назад до кола, котре виведе на узбережжя, туди, де починався її шлях? Як… Вона щось іще хотіла подумати, спитати себе, проте внутрішній голос почав губитися у свідомості, заплутуватись у якійсь затуманеній, липкій павутині хаосу слів, аж доки зрештою не змовк.

Якийсь час просто стояла, опустивши плечі. Здавалось, усе стало беззмістовним, порожнім і неважливим. Усе, окрім руху вперед.

І вона пішла. Пішла так, мовби точно знала, куди має йти. Відтак нею почала рухати якась невидима сила. Сила, що владувала, притлумлювала власні волю і бажання, відіймала будь-які спроби опиратися. Тіло ставало все невагомішим; уже не йшла — линула. Як вона…

Раптом удалині помітила три невиразні темні цятки, що з наближенням набирали більш чітких форм. Скоро збагнула, що це двері — троє однакових добротних, щільно зачинених дерев’яних дверей. Дивно, адже тут суцільний білий простір, як посеред нього можуть бути двері, та що за ними?

Достеменно знала, що в них належить увійти, у кожні почергово. Тож, не роздумуючи, відчинила перші й опинилась у просторій порожній світлиці. Тут не було ні вікон, ні ламп, проте звідкілясь променіло світло, мовби та сліпуча білість, з якої ввійшла, втрапляла дивовижним чином і сюди. Стіни з дерев’яних колод, долівка — теж дерев’яна; приємно пахнуло сосною. Стиха лунала мелодія. Красива, милозвучна, немов спонукала до заспокоєння. Тож мимоволі заплющила очі, вільно розкинула руки і плавно захиталась їй у такт.

Десь ізнизу почувся слабкий тріскучий звук. Зупинилась. Придивившись, помітила невеличкий отвір попід стіною. Підійшла до нього й зазирнула. Внизу виявилась ще одна кімната, але, щоб потрапити до неї, належало спуститися вкрай дивними східцями, котрі химерно виснули в повітрі, не торкаючись одне одного.

Тямила, що спуск може бути небезпечним, але водночас знала, що мусить втрапити туди. Раптом поряд з’явився, немовби випірнув із повітря, якийсь хлопчина років семи і легко почав збігати східцями униз. Хто він такий? Звідки взявся тут? Це ж її мандрівка…

Хвилину постоявши у роздумах, усе ж насмілилася спуститись. Обережно ступивши на сходинку, відчула впевненість і легко зійшла вниз, опинившись у точно такій кімнаті, котру щойно лишила — також без вікон і дверей, також дерев’яну і порожню. Однак не зовсім порожню — в центрі кімнати стояв дерев’яний стілець. Мелодії тут не чулось, ця кімната була огорнена якоюсь німою, могильною тишею.

Роззирнулась довкола. Хлопчика не було. Куди подівся? Щойно ж спустився сюди! Химерних східців, котрими обоє зійшли сюди, теж чомусь не стало… Поволі підійшла до стільця й обережно сіла.

«здрастуй, Ніло!» — зненацька розітнув тишу дитячий шепіт.

Від несподіванки здригнулась і сполохано обдивилася кімнату. Тут так само було порожньо, хлопчика не побачила, однак звідкись знала: це його шепіт, «здрастуй!» — відповіла, перевівши подих, «показати тобі те, що ти найбільше хотіла би знати і побачити?»

«звісно!»

«подумай про те, що ти хочеш побачити, але лише з минулого, ми тобі покажемо…»

«хто ви?»