Читати книгу - "Її сукня"

«подумай про те, що ти хочеш побачити…» — терпляче повторив шепіт.

Заплющила очі й зосередилась. Що би хотіла знати?.. Найперше, що спало на думку, — як обірвалось життя прабабусі, Айдарової матері. Що сталося з нею тоді, про що вона не хотіла повідати, чого не показала…

Не встигла про те подумати, як опинилась у тісній напівтемній кімнатці, заставленій різними речами, переважно мотлохом. Повітря тут дещо сперте. Ця оселя була їй знайома — саме тут обірвалось видіння, котре свого часу показувала вона. А ось, власне, і вона. Що це в її руках? Статуетка! Зловісна, прóклята статуетка… Вона уважно роздивляється її. Так… Ніла чудово пам’ятає цей момент — саме на ньому видіння обірвалось тоді…

…Звідкіля вона взагалі у неї, ця статуетка? Важко пригадати, але, здається, пам’ятає її ще з дитинства… На ній помітні сліди засохлої крові. Здригнулась. Із пам’яті зринув той фатальний день… Може, якби ця річ не втрапила їй під руку в той момент, Федір лишився б живий?

Напевно що так. Однак трапилося те, що трапилося. Нічого вже не змінити. Кров, звісно, можна змити зі статуетки, а от із рук… З рук її нічим уже не відмиєш, бо вона в’їлась у шкіру назавше… І не лише у шкіру — в пам’ять найперше. І душу. Лише тепер, коли минуло трохи часу, почала осягати те, що накоїла. Вона вбила людину. Вона — вбивця!!! Заплямована кров’ю…

— Клятий Федір! Через тебе загинув мій чоловік! Через тебе я стала вбивцею! А щоб ти не мав спокою на тому світі! Будь прóклятий ти і той день, коли все це трапилось!!! — розпачливо прокричала, стискаючи статуетку.

Здавалось, в душі щойно зітліла остання крихта спокою, впевнено замінившись розпачем і страхом перед майбутнім. Та найсильнішою була ненависть — затопила все єство, змивши з нього рештки співчуття до цього — направду сердешного і давно мертвого, вбитого нею — чоловіка…

Холодна статуетка раптом обпекла руки. Дивилась на цю ненависну річ, наче загіпнотизована. І чим довше дивилась, тим більше віддалялась від реальності; усе довкола ставало розмитим, невиразним, запорошеним свинцевою туманною поволокою.

Свічка, що стояла на столику попід стіною, спалахнувши, згасла; з вікна вихлюпнулось місячне проміння, заливши кімнату синьо-попелястим пóсвітом.

Від несподіванки впустила з рук статуетку — та покотилась долівкою і вмить почала трансформуватись у щось інше, водночас мовби оживаючи. Нараз кімнату залило сяйво від запалених смолоскипів, а перед нею, зринувши з якогось химерного мороку, постали три високі жінки зі стуленими одна до одної спинами, їхні неприродно-красиві владні обличчя, оповиті тьмяним маревом, дивились у різні боки, в довгому волоссі звивалися тонкі змії; в руках тримали палаючі смолоскипи. Їхні мертві бронзові очі спалахнули живими вогниками.

Вона відчула легке запаморочення, подібне до стану, що оволодів нею під час обряду з сукнею, і притулилась до стіни. Спиною поповз крижаний холод жаху, обличчя й руки спітніли, дихати стало вкрай важко. Кисню тут і справді ставало недостатньо, певно, випалювався вогнем смолоскипів.

«ти мене викликала? чого тобі?» — луною рознісся троїстий голос.

Вона очманіло дивилася крізь жовтогарячу напівтемряву на вогники очей, що спрямували на неї свій величавий позір, і не змогла нічого відповісти, лише шалена думка проскочила у голові: «я… збожеволіла?!!»

«ти не божевільніша за всіх інших земних істот, то чого ти хотіла від мене?»

— Я… я… нічого не хотіла!.. — запинаючись, відповіла. «не грайся зі мною, нікчемна людська істото! ти викликала мене, і клич твій був дуже потужним!»

— Хто… Хто ви? — все ще запиналась.

«ти чудово знаєш, ХТО Я!»

Так, вона знає… З глибин підсвідомості, як зі скрині з забутими, запилюженими речами, раптом зринув спогад з дитинства: притишений голос матері, котра нишком розповідає своєму чоловікові про статуетку богині Гекати. Як могла забути це?

«ти багато чого забуваєш, і не розумієш, що варто лише сконцентрувати увагу, напружити пам’ять, і потрібна інформація спливе з підсвідомості»

Вона все ще не могла прийти до тями. Стояла, ошелешена й напівпритомна, і дивилась, як звиваються змії у волоссі нічної триликої візитерки; вогники очей крижаним холодом пронизували наскрізь. Ноги підкошувались, холодний піт застилав очі.

«в тебе проблеми, допомогти тобі? але ти начебто зовсім не готова до цього, якщо не опануєш себе, буде гірше!»

— Я… я… — запиналась, відчуваючи, що ще трохи, і точно зомліє.

«викликати мене і поводитись ТАК — чи не найбільша помилка!» — злісно прошипіла Геката і наблизилась