Читати книгу - "Поєдинок у Чорному лісі"

І Гелена розповіла Тарасу те, що потрясло його до глибини душі і змусило інакшими очима глянути на жінку, котра несподівано повідала йому правду про загибель партизанської подруги, з якою пройшов колись сто смертей…

— В час війни, — розповідала Гелена, — я працювала в німецькому госпіталі. Тетеря змусив. Сказав, що німці — наші союзники і ми маємо їм допомагати у всьому, бо знищать вони нашого ворога… Працювала я медсестрою, де переливали кров пораненим солдатам і офіцерам… Боже, стільки тії живої крові я влила в жили німецьких вояків! Ампули багряні, іржаві, пурпурові мерехтіли в моїх очах і вві сні… Серед тих ампул, казали, були і з дитячою кров'ю. Німці робили з малолітніх, нетямущих діточок донорів у спеціальних дитячих концтаборах… Казали, що дитяча кров найбільш цілюща… Я тоді мало задумувалась про страшний зміст цієї справи. Це тепер я розумію, який то був жах, хоч і не маю своїх дітей… Працювала я часто і по дві зміни… Уночі також привозили поранених. А то якось серед ночі вриваються до госпіталю гестапівці, здіймають страшний гвалт. Привезли з собою якусь дівчину. Вона була поранена в груди, обезкровлена… Здавалось, аж світилась вся.

Наказують німці вливати їй кров. «Ви її зобов'язані привести до пам'яті, воскресити, вона нам потрібна!» — наказав гестапівський офіцер. Чаклували ми над нею всеньку ніч. На світанні вона таки прийшла до пам'яті. Лежала вся перебинтована, як лялечка. Побачила мене, ворухнула рукою, просила нахилитись. «Ти наша?» — питає. Киваю їй. Очі у неї такі, як проліски… Так і палахкотять синявою. «Де я?» — питає. «У німецькому госпіталі», — кажу. Це її стурбувало. Одвернувшись до стіни, принишкла під простирадлом. Наступного дня питає мене: «Ти можеш дістати мені снотворного?» Я зрозуміла, для чого це їй потрібно. Щоб випити, значить, заснути і не прокинутись… «Немає у мене такої змоги», — кажу, бо шкода її страшенно, наче чимось рідна вона мені. «А якоїсь отрути?» «Ні, — кажу, — що це ти надумала, не для того ж ми тебе з того світу витягували…» Мене аж дрож пройняв, так вона на мене глянула… Надвечір це було. Дощ, пам'ятаю, хльостав ще з обіду, в палатах душно було, то поодчиняли вікна, щоб свіжістю війнуло. Вийшла я в коридор, коли це чую щось в палаті, де самотньо вона лежала, щось гуркнуло. Вскочила я до палати, дивлюсь, а вона лежить на підлозі. Встала, значить, та сил нестачило, упала, мов підкошена, біля ліжка. Нахилилась я над нею, а вона просить, щоб до вікна її підвела. Свіжим повітрям дихнути, мовляв…

Виконала я її прохання, до вікна підвела, стілець поставила, щоб сиділа собі тихесенько… Вийшла знову… За кілька хвилин чую — лемент на третьому поверсі здійнявся. Коридором біжить сам начальник госпіталя в супроводі кількох лікарів і гестапівця.

Я миттю збагнула, що трапилось щось надзвичайне… Забігла я до її палати, дивлюсь, а її ніде немає… Я до вікна, і світ потьмарився мені в очах…

Лежить розпластана, як біла птаха, на чорнім асфальті, де жовте листя навколо, мов квіти якісь, так несамовито горить… Досі пам'ятаю ті страшні кольори: чорне, біле, жовте… Глянула я і одсахнулась… Викинулась з вікна вона, значить… Тут і вбігають до палати всі, що за начальником коридором летіли, мов навіжені… Гестапівець лютий, як звір. «Хто, — кричить, — дозволив залишити її без нагляду? Головою, — кричить, — відповісте!» Вона їм потрібна була для допиту, щось хотіли вони з неї витягти… Досі не можу забути її… Така благенька на вигляд, у чому лиш душа тримається, а скільки мужності виявилось у ній! Ксенею її звали… Ксеня Костецька…

— Як кажеш? — схопив Тарас Гелену за руку. Йому здалось, що і серце обірвалось, коли почув ім'я, котре вимовила Гелена.

— Ксеня Костецька, — розгублено повторила Гелена, не зрозумівши його збентеження.

— Дійсно героїня, — подавив у собі хвилювання Тарас. — Таких би нам в боївки… А то поміж наших лицарів забагато таких, що лише штани носять, а так, гірше якоїсь баби…

Душа його затужила. «Ось, виявляється, який кінець твій, Ксеню, твоя смертна хвилина! Ось як ти розпорядилась своїм життям, щоб не датись в руки ворогу, щоб не знати їхніх катівських тортур. Яку мужність духу треба мати, щоб зважитись на таке!» Тарасу захотілось лишитись у самотині, щоб пережити щойно почуту розповідь. Він вдячний був Гелені за те, що повідала йому страшну правду про загибель Ксені, але волів, аби вона скоріше лишила його одного.

— Поховали? — запитав наче між іншим.

— Мабуть що… Поклали її на брезентину, загорнули, кинули на грузовик і повезли кудись… Гестапівець згодом ще кілька днів тинявся в госпіталі, винних розшукував…

— Така жінка дійсно десятка наших лайдаків варта, — озвався Тарас, невтішно думаючи, що врешті і перегорнулась остання сторінка біографії мужньої розвідниці…

— Я багато думала опісля, чи змогла б я так само, якби спіткала мене яка лиха година, — сумовито мовила Гелена. — Ні, не змогла б! Хоч і в мене на дещо мужності вистачить… У мене, Симоне… — вона замовкла, розмірковуючи, чи варто казати йому про таке, і таки наважилась, — у мне пістолет прихований… З єдиним патроном… Знаєш, для кого?

— Для кого? — суворо спитав Тарас.

— Для нього, для кровопивці мого! Приспіє колись така хвилина, і я помщусь за все…

— Ти з глузду з'їхала! — обурився Тарас. — Нащо кажеш мені про таке? Він мій товариш, спільник по боротьбі…

— Убивця він, бандюга, а ти — чистий… Можеш сказати йому, попередити, хай остерігається… Не боюсь я його!

— Гелено, — Тарас взяв її за руку. — Не нароби