Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

не хоче їхнього втілення! Що це?! Страх? Чи, може… О, ні! Ні! Ніяких моторошних думок вона і близько не підпустить! Геть звідси! Вам тут не місце! Вдихнула повні груди повітря. Стало легше.

Все минеться. Зрештою, в неї є Віра. І, щоб підкріпити її, вона має діяти. Треба негайно втілювати своє Полотно Мрій у Реальність! Коханий може чекати на неї під ліхтарем щомиті. Після вчорашньої дощової зустрічі з ним у Любки тліло переконання, що він так само жадає побачення з нею. Може, йому сняться ті самі сни, що і їй. Так, треба йти за покликом серця! Любка рішуче відставила порожню чашку.

Йдучи вуличкою, вона була вражена гнітючою тишею, що панувала там. Жінка намагалася вловити слухом бодай якийсь звук, проте марно. На голому (без шматка кори) гіллі дерев, що височіли вздовж вулиці, якось дивно висіли бліді квіти. Ці дерева мертві… Мертві! Вона відчувала це… А звідки ці квіти на деревах? Вони ж відцвіли вже давно! Ґм. Хіба ж не осінь зараз?

Ураз під ногами зашурхало сухе листя. Зашурхало так, що жінка затулила вуха й зіщулилась від болю. Затим вражено зупинилася: таке вже було з нею! Вона вже відчувала це уві сні. Чи наяву? Знову дежавю?

Збентежено озирнулась, очікуючи побачити божевільну стару, про котру вже встигла забути, втім, присутність якої так зненацька відчула. Але ні, темна вуличка була зовсім порожньою, і лиш тьмяне сяйво ліхтаря злегка освічувало все довкола.

Вона пішла далі. Раптом за спиною почулись чиїсь обережні кроки, що супроводжувалися шурхотом опалого листя. Озирнулась. Порожньо. Але чому ж продовжує шурхотіти сухе листя? Холодок страху пробіг по спині, і жінка затремтіла. Стало моторошно, як колись.

— Котра година, любочко? — скрипучий голосний шепіт пролунав немов усередині Любки.

— Що… що вам від мене потрібно?!! — надривно скрикнула жінка у морок, проте голосу свого не почула: гнітюча тиша знову огорнула її.

Якесь божевілля! Любка почала бігти, та мало не впала, зачепившись за суху гілляку, що звідкілясь узялась під ногами.

— Коханий! Де ти?! — вигукнула, біжучи. — Повернись до мене, благаю!

Здавалось, вигукнула вона в нікуди, адже голосу свого знову не розчула. Натомість почулись обережні кроки за спиною. Озирнулась. В кінці вулиці виднілась висока жіноча постать у чорному вбранні…

— Скажи, котра зараз година? Мені конче потрібно знати, котра зараз година! Ти мусиш знати, котра година! — голос старої був зовсім поряд.

Жінка знову побігла, однак тіло її чомусь ставало неповоротким, а рухи так дивно уповільнювалися, немов на гальмуючій плівці. Коханого ніде не було.

— Коханий! Де ж ти? — спантеличено вигукнула, проте голос знов у тиші згубився. У гнітючій, моторошній тиші…

Любка розплющила очі й вражено обтерла мокре від сліз обличчя: їй що, все це примарилось? Господи, чому знову з’явилась ця стара? Хто вона і чому переслідує її?

Відповіді на численні питання жінка не знаходила жодної, натомість виразно відчула: ця поява якось пов’язана з коханим і вона передує їхній зустрічі. Так! Отже, скоро вони зустрінуться! Як же все це дивно та незбагненно…

А за вікном знову дощить… Любка згадала старого, якого ще влітку зауважила на балконі будинку навпроти: він частенько сидів у плетеному кріслі, притримуючи в руці палицю. Щоранку, коли вони з Сашком виходили пити каву, він був там і видавався їй таким самотнім… І, швидше за все, таки був одиноким: ні разу поряд нього не з’явилося жодної живої душі. Зараз його балкон був порожній.

Вона уявила собі його життя. Життя в самотності. Хтозна, де зараз його діти, внуки. Живуть, мабуть, своїм життям, навідуючись до рідної людини лише зрідка. А може, їх узагалі в нього немає? Вона ніколи не бачила його у дворі. Може, йому важко ходити і він потребує допомоги?

У грудях защемило: жінка подумала і про свою бабусю. Якось вона запропонувала старенькій, щоб та оселилась у неї, утім, бабуся відмовилась. Любка розуміла її: усе життя вона мешкала у своєму рідному будиночку, який був свідком усіх подій, що відбувалися з нею. Кожний куточок у ньому, кожна річ нагадувала про щось особисте й виняткове, і залишити його так легко, як Любці, бабусі аж ніяк не вдалося б.

— Моє коріння тут, розумієш? Воно так глибоко вросло, що залишити його я не зможу. Та й життя моє вже котиться за обрій, навіщо я маю тобі затьмарювати твій схід? Ти — молода, ти мусиш іти вперед, зрощувати своє власне життєве коріння. А за мене не турбуйся, я не пропаду!

Бабусина мудрість, як завше, глибока й переконлива. І хоча було сумно від того, що бабуся далеко, утім, у глибині душі Любка розуміла: усе має бути саме так, а не інакше.

Жінка ввімкнула музику й пішла готувати каву. Вона мусить піти до того старого! Може, йому потрібно купити хліба абощо? Вона обов’язково навідає його.

Підіймаючись сходами на третій поверх, Любка міркувала, у які двері потрібно подзвонити. Швидше за все, у ці: вона зупинилась коло стареньких дверей, обтягнених коричневим шкірозамінником, і роздумувала над тим, що має сказати дідусеві. Але нічого путнього так і не надумала, тож просто натиснула кнопку дзвінка.

За дверима було тихо. Любка стояла зо хвилину і знову подзвонила. Невдовзі почулось шаркання капців.

— Хто там? — долинув тихий чоловічий голос.

— Ваша сусіда! — Жінка намагалася вгамувати хвилювання.

За якусь мить двері відчинилися і за ними з’явився, спираючись на дерев’яну палицю, худорлявий дідусь. На ньому був старенький, проте охайний одяг. Густе сиве волосся акуратно зачесане, а зморшкувате обличчя чисто поголене. Відчувалась у ньому ледь помітна інтеліґентність.

— Слухаю вас? — приязно мовив він.

— Доброго дня! Я… просто хотіла спитатись, може, вам потрібна допомога? Ось, хліба принесла! — знічено простягнула пакетик з хлібиною.

— Ой, внучко, що ти! — Дідусь схвилювався