Читати книгу - "Гордієві жінки"

жила, – підморгнула попри затаєний сум.

– Можна спробувати, – підхопила Лія.

– Один мак у волоссі – один кавалер у ногах, два маки – два кавалери. Ліє, ти скільки начепиш? Бо я – мінімум із десять! – розсміялася Мія.

– Міє, коли ти врешті посерйознішаєш? – і собі, розсміявшись, запитала Софія.

– А нащо? – відповіла на те близнючка. – Серйозність старить! – ще голосніше заляскотала Мія.

– Міє, самолюбність – не центр обертання емоцій людини, – відреагувала на той сміх поміркована Софія. – Як бджола ніколи не крутиться над однією квіткою, так і людина, маючи купу емоцій, може втішатися різними відчуттями.

– Не думаю, що я самолюбка, – відказала вже без заливчастого реготу Мія. – Просто… Часом корисно за щось себе нарешті полюбити, – примовкла, звівши плечима й прикусивши губу. Не хотіла, щоб хтось їй ненароком дотнув, що якраз у цей період часу вона знову змінила навчальний профіль: ще не так давно на кравчиню ходила вчитися, але перехотіла, то тепер професійною фотографинею вкотре надумала стати.

Тож за хвильку…

– Ти, до речі, там, у свекрів, теж себе люби, ображати не давай, – додала Мія.

– Добре, – погладила Софія сестру по плечу.

– Ліє, а ти чого мовчиш? – запальна й вертлява Мія переключилася на сестру-близнючку.

Лія, котра завжди поводилася спокійно й небалакуче, цілковито відрізнялася вдачею від своєї «дзеркальної» сестри, і тепер була тихомирною.

– Софіє, а коли ти відчула близькість із Семеном? – мовила нарешті, задумливості не втрачаючи. – Коли ти відчула, що він – твоя пара?

– Коли зрозуміла, що він мене чує, – відповіла Софія. – Коли побачила, що на сказане мною він небайдуже реагує…

Весілля було в розпалі. Софія із Семеном не виказували перед гостями особливих емоцій, за них це робили їхні очі. Видно було й здалеку, що ці двоє кохають одне одного і все у них надалі має скластися якнайліпше. Цього бажали молодятам гості й батьки молодого, які так ревно навідували отой улюблений тепер уже і їхньою невісткою храм. Але в житті, про що не повідали сестрам Маковій їхні родителі-вихователі, не все залежить тільки від двох, хай навіть щиро люблячих людей.

Ще перед освідченням Семен зізнався:

– Я тому уникав тебе Софіє, бо боявся…

– Чого саме, Семене?

– Що зроблю тебе нещасливою.

– Як то?

– Ти заслуговуєш на найкраще!

– Як і ти.

– Зі мною тобі так не буде.

– Чого то?

– Бо так мені судилося…

– Як «так»?

– Мати поганих настроювачів.

– Про кого ти?

– Про своїх найближчих…

– Ти називаєш поганими своїх рідних, хіба то добре?

– Ні.

– То нащо це робиш?

– Бо так є.

– Як «так»?

– Вони ненавидять мене.

– Не може бути.

– Але то правда.

Вона принишкла.

І він затих.

За трохи:

– Софіє, вони зненавидять і тебе, – подивився на неї, аж, здавалося, зараз заплаче.

Вона зирнула на нього:

– Хіба то може змінити щось між мною і тобою? – пройняла рішучістю.

– Ти не заслуговуєш на таке, – далі засумнівався він.

– Я до цього готова, – не засумнівалася тим часом вона.

– Невже… ти вийдеш за мене?

– Так. І тільки так.

І от минув майже рік після сказаного. Все, що про цей період могла сказати Софія, то це – не думай про зміни, змінюй усе сам; не зміниться хтось, окрім тебе самого.

Нелюбов нових родичів, про яку попереджав Семен, новоспечена невістка відчула вже найпершого дня, котрий зустрічала в чоловіковому домі. Вранці, повернувшись із служби, свекруха зі свекром та донькою Олею гарно поснідали, а молоде подружжя до столу не покликали. Коли Семен із Софією з’явилися на кухні, мати Віра холодним тоном зауважила:

– Я випорожнила верхню полицю в холодильнику, може бути вашою, морозилка забита, місця зараз нема… Тут можете ставити каву-чай, – відкрила настінну шафу з куцою нішею, – ця полиця – для ваших тарілок і каструль, тут трохи круп можна поставити, – двічі тицьнула пальцем на нижні, неохайно заставлені посудом і харчами, тумбочки. – Нашого шоб не брали, бо в самих нічо’ нема, – грізно додала.

Софія, стоячи у дверях, звернула увагу на свекрушину кістляву худину, що просвічувалася з-під ситцевого квітчастого безрукавого халату. Руки жінки були оголені аж до плечей, тож зморшкувата й надміру обвисла шкіра раз по раз стрясалася, скидаючись на валуни недоладних старомодних віконних гардин, довгі пальці з обламаним, нерівним і брудним «манікюром» викликали відразу. Вона була невисокою, зі скривленою спиною, великими плоскими ступнями і білим-білим, подекуди з жовтавим відтінком, як у прокислої сметани, волоссям. Довге лице, довгий гострий ніс, тонкі губи, запалі сухі щоки. Софія подумала: ніщо так, як злість, не псує обличчя жінки. У храмі мама Віра виглядає абсолютно інакшою – милою, покірною, ледь не святою…

Батько Віталій, плечистий, лисуватий, доволі приємний на вигляд чоловічок у діркуватій майці й таких же латаних-перелатаних спортивних штанях, весь цей час мовчки сидів за прибраним від спорожнілих тарілок столом. А тільки-но встав і взяв до рук пачку з соняшниковим насінням, жінка вихопила її, крикнувши:

– Ти шо, здурів?! Ми ж причастилися! Ще не хватало, щоб плюнув, не дай Бог!

– Тьху, я й забув, – відказав чоловік. І отримав від жінки добру порцію верескливих нарікань за оте «тьху» після причастя.

З Олиної кімнати донеслося якраз: «А я сяду в кабриолет и уеду куда-нибудь».

Свекри не те що не любили конкретно тільки сина й невістку – вони взагалі не любили людей. Так виснувала Софія, поживши в родичів перші місяці, котрі, певна річ, були тяжкими. Кожний наступний день видавався їй ще нестерпнішим за попередній. Найбільше переймали нарікання батьків на Семена, що, мовляв, життя чоловічисько прожив, а житла не нажив. Не так, як вони, його високоосвічені й трудолюбиві батьки, які інженерами на заводі всенький вік протрудилися, пенсію собі заробили, «кутка» збудували, а син, як на те, вродився-вдався справжнім невдахою.

Щоправда, як зауважила згодом Софія, послухавши свекрів, зокрема свекруху, то такі невдахи оточували їх зусібіч.

Семен насправді не міг аж так набриднути батькам, – також міркувала Софія, – бо вже чимало пожив сам. Через постійні домашні сварки і скандали спершу втік у монастир послушником, потім пішов учитися на священика, а врешті був читцем то в одному храмі, то в іншому. Змінював церкви, бо йшли роки, настоятелі пропонували йому одружитися, прийняти священицький сан і проводити служби вже як священику або диякону, але в Семена з дівчатами не складалося. Він так нажився зі скандальною матір’ю, що всі жінки асоціювалися йому тільки з нею. У храми приходили молоді хлопці одразу після семінарій, статні, вродливі, голосисті, «справжня окраса церков», і несміливий сорокалітній Семен урешті наважився повернутися додому, аби спробувати одружитися й стати дияконом.