Читати книгу - "Гордієві жінки"

Або… Що там мало би бути далі, він ще натоді не визначився.

І так він зустрівся із Софією.

І тому так боявся з нею одружуватися.

І врешті дочекався довгожданої дияконської служби.

І потім не раз згадував оту найпершу розмову «під дощем», коли Софія запевняла, що «любов не помиляється ніколи», і що поганих людей треба любити ще більше, ніж когось, «ніби хворих». Але чи можливо ці слова втілити в реальність у його рідному й такому чужому домі, Семен сумнівався.

А Софія попервах дійсно в це вірила. Вона багато мовчала, а ще більше терпіла. Якщо говорила, то, як завжди, спершу подумавши. Аж поки не зрозуміла, що сили поволі закінчуються. До того ж дуже нелегку мала вагітність. Але родичі на це не зважали. Вони сварилися за багато спаленого світла у ванній і туалеті, за часте миття волосся і його сушку, за неекономію електрики, за ввімкнений поночі телевізор і його буботіння, за надмірне використання води під час куховарства, за погано підметену підлогу на кухні, за витерті брудні руки об їхній щойно випраний рушник, за нестертий ідеально стіл, за гучне ходіння по хаті, за відсунуту не так штору на вікні, за зачинені грімко двері… А потім дійшло до того, що свекри з Олею почали, не спитавши, брати їхні із Семеном харчі. Надто куплене в місцевої господині домашнє молоко, якого їй, вагітній Софії, хотілося найбільше. Не ховати ж було молоко в кімнаті? Та й холодильник у хаті один.

Сторонні до їхньої із Семеном кімнати заходили, коли їм заманеться. Найчастіше такі непрохані гостини влаштовувала Оля, котра теж не злюбила невістку, тільки-но побачила. Яскрава врода стала тому причиною. А ще більше – братова любов, яку він проявляв до дружини. Мало того, що так Семен не ставився ні до Олі, ні до матері, ні до батька, бо вони, власне, ні з ким у родині теж так не поводилися, то ще й вона, Оля, не вміла так любити, як він, а хотіла. Вона хотіла полюбити когось так, як Семен Софію, навіть вірила, що цього можна навчитися. Але де? Якби ж хтось поділився адресою. Дарма, що повчитися цього могла в самого брата або його дружини. Та завше те, що поруч, є найменше помітним.

Нині, коли Софія подивилася альбом і прилаштувала на підвіконні пересаджений ще вранці вазон, який привезла днями з Приграддя, Оля різко прочинила двері й рішуче повідомила:

– Слухай, я тут подумала… Візьму в тебе цього вазона на подарунок подружці. Вам він тут мало поможе, а мене виручить.

Софії було не звикати до наглості родички, яка ніколи не добирала слів і не думала, коли щось казала чи робила, але віддати калачик – а саме так різноколірну герань називала баба Устя, – вона не могла. Тож, як завжди, промовчала й цього разу.

– Ти не чуєш? Чи я з вазоном говорю? – зі звичною єхидністю прошипіла «гостя».

Софія потерла долонею лоба.

Господи, як їй усе це набридло!

Ще й дитинча так боляче почало бурхатися…

Сіла на крісло біля відчиненої кватирки, ковтнула свіжого повітря.

– То я беру вазон? – повновида й безформна дівчина зайшла до кімнати.

– Олечко, ні, – ледь чутно видихнула Софія, обпершись ліктем об підвіконник.

– Не називай мене так! – закипіла Ольга.

– А як ти хочеш, щоб тебе називали? – щиро поцікавилася невістка, по-доброму глянувши на чоловікову сестру.

Зовицю знову заскочила невістчина приязність. Як і завсідна Софіїна стриманість і, здавалося б, безпідставна люб’язність. Далі Оля не знайшлася, що відповісти, й виплигнула з кімнати.

За кілька хвилин так само нахрапом «завітала» до невістки свекруха.

– Тобі шкода вазона? – сходу налетіла на Софію.

– Мамо, він ще бабусин, я не можу, зрозумійте, – дружелюбно відказала та.

Свекруха й собі мишею шугнула за двері. Вона завжди так робила, коли чула від Софії: «Мамо». Зараза! Це звертання її постійно, наче током било…

А потім і свекор забрів до кімнати й кинув на ліжко двадцять гривень.

– На! З’їж! Тільки віддай їй того злощасного вазона! – махнув щуплявою рукою.

– Я не можу, – Софія обернулася обличчям до вікна, сидячи спиною до дверей. Дихала дедалі важче. – Тату, я не можу, – тихо додала, злегка крутнувши головою.

Тим часом позаду знову почулися дві крикливі жінки, які сипали в Софію погрозами, обзивали жаднюгою, скупердяйкою і шкодолепою, всякими іншими прикрими й лайливими словами, а вона, так і сидячи, не слухала їх, натомість спитала себе подумки: «Тобто саме так я маю прожити ціле життя?»

Згадала крикливе й плаксиве дитинство;

згадала хворобу, яку здолала, бо так цього хотіла;

згадала самотню й нецікаву юність, яку провела в чотирьох стінах шумної дитячої кімнати (бо куди підеш, коли тебе хапають приступи епілепсії, навіть коли ти неймовірно вродлива руда бестія?);

згадала борщі-пиріжки-тістечка, що їх виготовлювала для сестер-близнючок, щоб, не дай Боже, не були голодні;

згадала цілорічне обережне, тривожне й несміливе ходіння будинком, у якому нині жила;

згадала… про дитину, яка вовтузилася під серцем…

Зненацька підвелася – злива ненависті і далі виливалася на її тверду терплячу голову – й відчинила двері шафи. Вона має зібрати трохи речей своїх і трохи Семенових. Вона має поїхати звідси. Бодай на якийсь час, якщо не назавжди.

Загалом Софія мало коли й на що так рішуче зважувалася. Як і її сестри. Так повелося у їхній родині. Дід Гордій завжди нарікав на долю, скільки його пам’ятала. Йому бракувало волинських стежок і пісень, розмов і грибів, тамтешніх вечорів, неба і людей. Він постійно скучав за малою батьківщиною, говорив сам із собою про неї, коли напивався, мучив себе і мучив усіх рідних. Але так і не зважився переїхати додому бодай на старості. Щось дуже болюче й непростиме вигнало його з улюбленого краю назавжди, ще коли був молодим. А старим уже їхати постидався. Так і сказав перед самим відходом: «Щоб тільки простила мене моя земля, а люди, як не простять, то хай як хотять».

Баба Устя так само страждала. І через неможливість навідувати рідний дім, і через доньку Марію, яку бачила вкрай рідко, і через нестерпний характер коханого чоловіка. Як можна було його любити? Як можна було стільки терпіти? А можна. Жінка, виявляється, багато чого може. Навіть любити чоловіка, який б’є. Бо насправді – вірила баба Устя – дід був добрий. «Просто в нього характер такий, – повторювала. – А душу має добру. Злий він тільки тоді, коли без настрою». А «безнастрій» його практично не покидав… «Серце в нього є, тільки