Читати книгу - "Бацила карбоната"

б от стеля не спускалася нижче, бо вона й без того звисла майже над самою головою… І повітря таке липуче, липуче… мов густий теплий кисіль… І руки теж важкі, мляві… та що це, справді?

Зібравши всю волю, Олесь пересилив себе. Тільки тепер він помітив, що стоїть, спершись обома руками на стіну і натиснувши лобом на той самий циферблат, за яким він мусив стежити. Що це, він був непритомний? А Сивий Капітан?

Голова Ернана Раміро повільно схилялася на стіл. Здавалося, він засинав або втрачав свідомість. Олесь не витримав. Він зірвався з місця — чи, вірніше, з трудом переставив важкі, мов налиті свинцем ноги, — і схопив Ернана Раміро за плече:

— Капітане! Капітане! Що з вами?

Раміро стрепенувся, підвів голову. Його очі безживно подивилися на юнака, немов не впізнаючи його. Але це було лише на мить. Ось у них уже засвітився розум, виблиснула воля. Капітан провів рукою по чолу, ніби відганяючи щось, що заважало. Потім він включив гучномовний телефон, прислухався. Репродуктор мовчав. Рвучко Капітан натиснув ще раз сигнальну кнопку.

— Сімоне! Сімоне! — вигукнув він.

— Єсть, Капітане! — долинув з репродуктора здавлений голос.

— Будемо рискувати, Сімоне! Давайте всю можливу швидкість! Треба, щоб гвинта вистачило всього на десять-п’ятнадцять хвилин. Включайте!

— Єсть, Капітане!

— Варела! Варела! — вигукнув знов Раміро.

— Варела слухає, Капітане!

— Давайте повітря! Зразу дайте літрів п’ять!

— Єсть, Капітане!

Очі Ернана Раміро, знову блискучі та ясні, вп’ялися в зеленуватий екран. Темні тіні, що пропливали досі повільно і мляво, поворухнулися, побігли швидше, швидше… Раптом Олесь відчув, що йому стало легше дихати. Немов нові сили вливалися в нього з кожним подихом. Все навколо прояснилося. А тіні на екрані вже линули зовсім швидко, мигтіли на ньому.

Весь — увага, весь — напруження, Сивий Капітан вів «Люцифер» звивистим підземним каналом, скеровуючи його до моря, до повітря.

Так минали в мовчанні хвилини смертельної небезпеки. Ритмічне здригання підлоги свідчило, що машина працює рівно і впевнено. Тільки б не зламався гвинт… тільки б він витримав…

І раптом знов стало важко дихати. Олесь похитнувся. Невже… невже…

Тривожно задзвонив сигнальний дзвоник. Голос з репродуктора сказав:

— Останній балон закінчився, Капітане.

В голосі Варели не було страху. Він доповів це, як цілком звичайну річ. Так, останній балон закінчився, повітря більше немає. І все.

— Що ж, будемо триматися так, — відповів Раміро, не підводячи голови.

У висках Олеся щось стукотіло. Широко розкривши рот, він намагався вхопити якнайбільше повітря. Це не допомагало. Ноги тремтіли, підгиналися. Юнак знов сперся на стінку. Більше стежити за показником він не міг. Перед очима спалахували різнокольорові іскри, вони спалахували й пливли, як оті швидкі тіні на екрані, набігали одна на одну, вибухали вогнистими водограями, розсипалися знов на блискучі бризки.

Підвівши голову, Олесь знов побачив напружене обличчя Ернана Раміро. Капітан вдивлявся в екран. Чи здалося це Олесеві?.. Немов світло екрана пояскравішало! Невже вихід?..

— Що… то…

Більше Олесь не зміг нічого сказати. В нього не вистачило слів. З глухим звуком, подібним до стогону, він поточився на підлогу.

Проте, він мов уві сні бачив, як Капітан підвівся на своєму кріслі перед пультом. Хитаючись, він зробив кілька кроків до великих важелів другого пульта, натиснув усім тілом на них, і повернувся назад.

«Люцифер» здригнув. Його ніс почав підніматися вгору.

На екрані вже не було тіней. Хвилясте світло заливало його, воно ставало з кожною секундою яснішим, яскравішим. Темно-зелений колір екрана світлішав.

І раптом на ньому мов щось плеснулося. Засяяло біле денне світло. Ще кілька разів плеснули хвилі, щоразу повертаючи екранові блідо-зеленуватий його колір. Але нарешті вони зникли. «Люцифер» вийшов на поверхню моря, вийшов!

Спалахнули сигнальні лампочки, задзижчав дзвоник.

Підвівшися на весь свій зріст, Ернан Раміро віддав голосний наказ:

— Відкрити люки! Команда, нагору!

Ледве помітно здригала підлога. Машина спинялася. «Люцифер» м’яко погойдувався.

Ернан Раміро наблизився до нерухомого Олеся. Він нахилився, взяв юнака на руки і поніс його до виходу. Олесь усе чув, усе бачив, але мов уві сні. В голові його шалено стукотіло. Двері, коридор, ще двері… відчинені двері, за якими яскраве світло, сонне… І запашне, чисте, прозоре повітря морського простору… І люди в синіх комбінезонах, що співчутливо дивляться на нього!

Олесь сидів на палубі, жадібно дихаючи. З кожною секундою до нього поверталося життя. Раптом він згадав:

— А Марта?..

Хтось торкнувся його плеча. То був Валенто Клаудо. Він показав Олесеві назад. Там, біля поруччя, сиділа Марта. Її обличчя було ще бліде, але воно просто на очах рожевіло. Дівчина посміхалася Олесеві.

Спокійні хвилі набігали на сіро-зелені боки «Люцифера», плюскотіли, розбивалися білою піною. Десь далеко синів берег. Білі хмарки пливли по прозорому небу. Олесь подивився на них, щасливо посміхнувся:

— Як хороше!.. хороше дихати!..

Розділ дванадцятий
«САН-СЕБАСТІАН» ПРОТИ «ЛЮЦИФЕРА»

Весела, легка музика, під яку так легко розмовлялося, раптом припинилась. Олесь подивився на годинник: за хвилину буде перша година дня. Він спинив Марту, що простягла руку до приймача:

— Стривай, Марто. Зараз передаватимуть новини. Це ж завжди робиться о першій. Чи не почуємо щось цікаве?

Справді, залунав голос диктора. Він сказав звичайні фрази про початок передачі останніх новин по радіо. Потім перейшов до відомостей про якийсь парад, що дуже мало цікавив і Олеся