Читати книгу - "Із медом полин"

милу русявку в тих мареннях, ділився всім, що коїлося в душі і що віщувало серце.

Але Марійка на жодне послання не відповіла. Бо не розуміла, що саме закрутилося довкола її непримітної особи. Та й хіба може переінакшитися крадій, убивця, грабіжник… чи хто він, той Василь? Хіба там уміють кохати? Ні, вона не вірила. До того ж не відчувала потреби в нових стосунках. Поки що…

«…Знаю, ти думаєш, що у нас тут тільки скрегочуть замки, брязкають металеві двері, небо в клітинку… Або зло, хамство… Повір, це не так… Пройде час, я виберуся звідси, почну жити іншим життям, таким, як у дитинстві, і тоді про все тобі детально розкажу…

…Ти знаєш, у нас же бувають неділі! Цього дня ми зустрічаємося з батюшкою Романом, він старається врятувати наші душі. Бо сюди справді потрапляють хлопці, яких добряче побило життя. Багато з них узагалі не знають, що таке любов, бо виховувалися в нещасливих сім’ях, зростали в під’їздах, каналізації… Є навіть такі, які холоднокровно повбивали старих за пенсію або й рідних за постійні скандали чи пияцтво… Але вони не найгірші, ці хлопці, серед них є такі, які висповідалися, покаялися… А якщо людина, навіть злочинець, кається, то Бог може їй простити. Так каже нам батюшка Роман. Як те сталося з розбійником, якого розіп’яли на Голгофі тоді, як і Спасителя. Головне – молитви, добра поведінка, сповіді…

…Сказати, чого я тут?

Тоді минав рік, як я жив із самою бабусею: мої батьки померли від туберкульозу… Одного ранку я прокинувся й відчув: щось не так, десь чогось не вистачає. Ніби й сонце по-звичному світило, й кішка, як завжди, кігтями шкреблася у двері… А коли я вмив лице, то зрозумів: не чути! Не кличе! Уже другий ранок не чути було за вікнами доброзичливого кличу «Цигане!» І не видно було з вікон за скособоченим парканом похмурого, морщавого, почорнілого обличчя мого сусіда. Бо, хоч би коли я виходив з хати, завжди його бачив. У тіні дерев, навпроти облізлих хатніх дверей, завжди сидів на лавці древній дід Микита. З усенької вулиці збігалися до його двору дітлахи, аби потішитися й погратися з усіх-нім улюбленцем – собакою на прізвисько Циган. Єдиною втіхою й помічником вісімдесятирічного сусіда. Але два дні їх обох не було видно.

«Що сталося?» – подумав я тоді й побіг до старезної хати.

Дід Микита лежав непритомний на твердому примості,[54] ледь дихав, поруч сидів Циган, облизував господареві руки.

«Що з вами, діду?» – я вельми злякався.

«Чуєте мене?» – став трясти старого.

«Цигана… Доглянь…» – видавив востаннє дід і замовк.

Минуло багацько днів, а могилу діда Микити ні на мить не покидав його вірний і надійний слуга Циган. Як він тужив за господарем! Вив, скавучав, мабуть, і плакав… Того ніхто не бачив, а чути чув.

Коли я втретє прийшов на кладовище, то попросив Цигана: «Ходімо до мого дому. Не повернути вже хазяїна. А він просив мене тебе доглянути. Я буду тобі за друга. Обіцяю, не дам нікому тебе скривдити».

Тоді, схиливши голову, пес поплентався за мною. З того часу ми скрізь були разом, щодень він ішов зі мною на ферму, де, крім нього, блудило-гуляло безліч цуценят. Я старався бути хорошим хазяїном, додержував обіцянок, які дав на кладовищі.

Якось, нагулявшись, Циган прибіг на ферму, але двері телятника різко зачинилися й прищемили пса. Сталося це не просто так: «допоміг» мій однокласник Юрко. Йому закортіло глянути на муки тварини. А потім – хтозна, що ним рухало, – узяв до рук вила й безжально встромив їх у морду бідолашному псові…

Тоді я й не стримався. Догнав негідника (він їхав підводою), скочив на неї й так одлупцював мерзотника, що ледь не повідбивав йому нирок!

Мати Юркова, ясна річ, заявила на мене в міліцію, де поквитатися з сиротою було неважко.

Мені тоді й сімнадцяти не минуло, тому я відбуваю вже другий рік у колонії за те, що скалічив людину…

Так, мені боляче за скоєний злочин, але воднораз я задоволений, бо саме тут зустрівся з Богом і тобою…»

В останньому листі Василь зазначив:

«У жовтні я виходжу. Двадцятого. Приїду до тебе. Ти чекатимеш на мене. Я знаю. Я вірю…»

Марійка відганяла думки про в’язня, ще й молодшого на півтора року. І не вірила в його сміливі наміри. До того ж була певна: в її родині не погодяться на такі стосунки.

«Як приїде, так і поїде», – тільки й подумала, заховавши останній лист якнайдалі.

Василь приїхав не сам. Із Денисом. Хлопці разом відбували строк, разом і співачок голосистих уподобали. Але загонистому, свавільному Денисові впала в око не русява, з помітним сумом в очах виконавиця, а коротко підстрижена білявка, від якої віяло заворожливою розкутістю. Розпитав у селян про невисоку сірооку дівчину, що співає у квартеті й стріляє очима, як розгніваний Зевс блискавицями, відтак хутко дізнався, як звати й де живе.

– Здорова була! – сказав Маргариті, одчинивши рипливі двері невеличкої веранди. – Я приїхав до тебе й маю намір зостатися!

Звісно, Ритка була здивована такій нахабності, одначе впевнений у собі сміливець їй сподобався.

Відтоді Денис оселився у Крадунихи: спав із Ритою на двоспальному ліжкові, що його вона встигла купити за зароблені на буряках гроші. Але в одній кімнаті з ними й досі ще тіснилися стара баба Параска та мати з Андроном; молодші Люда з Любкою до того часу вже покинули рідну домівку: перша одружилася й перебралася до чоловікової хати, а друга вступила до районного профтехучилища й мешкала в райцентрівському гуртожитку…

Натомість у Василя все складалося не так добре. Марійка зустріла його холодно.

– Хто це? – спитала Тамара для годиться. – Доню, швидше на стіл рихтуй, треба