Читати книгу - "Із медом полин"

ж хлопця нагодувати! – не приховувала радості від того, що за останні три роки нарешті й до її доньки навідався кавалер. Ще й такий гарний з себе! І полюдський: по очах видно. Очі ж бо, всім відомо, – дзеркало душі!

– Звати Василь, сирота, батьки, тогово-но, померли. Два роки відсидів у колонії за те, що мало не до смерті, тогово-но, побив людину, – нещадно відрекомендувала гостя на диво сувора Марійка.

Василь зніяковів, ба навіть десь у глибині відчув нотки розчарування в цій незнайомій, але коханій дівчині.

– Але на його місці, мамо, я, тогово-но, зробила б так само, – приголомшила Марійка, й на обличчі гостя майнула ледь помітна усмішка.

По обіді Марійка провела Василя на «четвертий» автобус.

– Дякую за почастунок, – хлопець був щирий. – Давно не смакував я таких апетитних домашніх страв, – засміявся. – Ще поки бабця жила, то теж ситим був, усе просив, щоб приготувала мої улюблені вареники з полуницями. Рік, як померла. Прийшов я додому, а там – ні бабусі, ні Цигана…

Марійка вгледіла запилений передок старого автобуса, показала на нього легким рухом гоструватого підборіддя.

– Можна я до тебе й у неділю приїду? – спитав наостанку Василь.

– Не знаю, – тільки й відповіла Марійка.

Коли автобус від’їхав, дівчина помчала на кладовище, припала до Миколиної могили й, захлинаючись, стала розповідати коханому про нового гостя.

…Після того, як Марійка попросилася до Шолудихи в невістки й вернулася додому ні з чим, село гуло лишень однією новиною. У кожнісіньку оселю пташкою влітала чутка про неймовірний трапунок, оселялася в когось надовго, а з іншої садиби вистрибувала того ж таки дня, обрісши вже пікантними подробицями й уточненнями. За місяць у багатьох хатах панувала думка, ніби Марійка тому так міцно побивалася за Миколою, що зосталася вагітна, дехто вигадав, що одразу після похорону їй у районі зробили аборт, а ще комусь верзлося, що через ту тяжку втрату вона дитину скинула…

Односельці ніяк не вірили, що можна любити отак, ні разу й не поцілувавшись. Торочили: як диму не буває без вогню, так і теперішня любов неможлива без злягання – так вони називали секс.

Марійка спершу бідкалася про почуте, плакала багацько, а відтак замкнулася. Стала щонеділі ходити до церкви й ніяк не могла зняти з себе чорного шалика. Носила його й через болючу смерть коханого, й од невимовної печалі через людські жорстокі пересуди.

Легко молоти язиком перчисту мішанину, та непросто рештки од неї вимести з покривдженого серця.

Хай там як, але Марійка однаково поспішала на кладовище. Переважно ввечері, в суботу. Тоді селяни в хатах тулилися: порядкували, підлогу натирали та з себе, за тиждень нароблених, пархи змивали…

А за два місяці після Миколиного похорону Марійка поїхала вступати до технікуму й таки пройшла на заочний відділ, бо чи не найкраще з усіх склала екзамен з математики. І вже з вересня почала працювати бухгалтеркою в сільраді. Нова робота додала дівчині впевненості в собі, бо сільський голова часто хвалив нову працівницю за пунктуальність, відповідальність, порядок у всьому та вчасні виконання непростих завдань, які раз по раз надходили від районного керівництва.

Селом хутко розійшлася шаноблива репутація колись огудженої від голови до п’ят безсоромниці. А що Марійка ось уже третій рік ні до клубу й носа не потикала, ні з парубками на очі не трапляла, то люди помалу стали забувати її колишні нічні походеньки на кладовище та побачення зі схороненим Миколою.

Нарешті й Марійка доскочила честі. Зажила реальним, теперішнім життям. Шлейф із негативним минулим укупі з людськими наклепами та поголосками час відтяв, наче злоякісну пухлину. А втім, позбутися руйнівних метастаз було вже годі.

Однак саме цей стан видався Марійці найкращим за все, що з нею сталося останнім часом. «Щастя – це жити теперішнім», – пригадувалися вичитані слова з кольорового підліткового журналу.

Та тільки-но дівчина бралася потроху всміхатися, як одного весняного ранку померла прабаба Василина. Дожила до ста двох літ і пішла до Бога. Без мук і тяготи. Почекала, поки всі хатні підуть на поле полоти молоду городину… Ще вони сказали їй наостанку: «Мамо, бабусю, ви лежіть, а як прийдемо, то посмакуємо ваших улюблених дерунів з печі!» А вона… Вдихнула апетитний запах, що повив усю хату, вийшла надвір, схопила весняної свіжості, а потім присіла коло старої яблуні в садку, сперлася на твердий прикорень і заплющила очі назавжди.

Поминальний обід рихтували всією жіночою компанією: завзятим Марійці та її матері Тамарі всіляко пособляли недужі доньки померлої – Христина та Олена. Згодом старша Христя щораз частіше стала жалітися на задишку (в селі ту недугу називали грудною жабою), на поле виходила дедалі рідше, тож на самоті рідні її старалися не покидати… Добре, що, коли хоронили неньку, нікому з удовиць ніяких прикрощів не приключилося.

Півроку минуло від похорону, як до Марійки приїхав Василь. То було в четвер, а в неділю він навідався вдруге. Відбув службу в місцевій церкві, потім зайшов до магазину, купив пачку вівсяного печива, кілограм ірисок і попрямував знайомою дорогою до коханої дівчини.

Марійка якраз закінчувала бухгалтерський звіт, що його треба було здати в понеділок до обіду.

– Привіт, Марійко, то знову я! – сказав, зачинивши за собою двері найбільшої в цій оселі кімнати. – Хороший у вас священик, – почав з найсвіжіших вражень, – таку повчальну проповідь виголосив!

– Яку саме? – спитала Марійка, запрошуючи гостя перекусити свіжоспечених пиріжків з маком і молоком.

– «Тому, хто вірує, все можливе», – відповів Василь словами Ісуса, що їх Він промовив до батька, який привів порятувати хворого сина. Усе перепробував нещасний, щоб допомогти дитині, та марно. Почувши про незвичайного чудотворця, який лікує всяку хворобу в людях, прийшов, щоб вимолити милостиню. – Знаєш про це Боже чудо? – звернувся Василь до Марійки.

– Так, я, тогово-но, читала про це, – відповіла. – Тоді через батькову віру Бог зцілив його хворого сина, – пригадала біблійну історію дівчина. – Але, Васю, людина, тогово-но, все одно часто розчаровується в житті й перестає вірити, – опустила долу сумні очі.