Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

Ще один крок до істини. І ще одна махінація Юхима Євгеновича, що роздирала прірву недосказаності між мною та Ірою.

***

Ми приїхали вночі. Селили мене в окремому флігелі, подалі від семінаристів. І головне — від модераторів. Сніданок подали в номер.

Я не мав конкретних інструкцій.

— Тобі ніхто нічого не скаже в цій організації.

Я розумів, що краще не потикатися з номера. Після обіду у двері постукав Юхим Євгенович. Якнайбільше йому пасувало визначення зі шкільних творів радянської доби: «Стомлений, але щасливий». Ми йшли підземним коридором. Реальність, як завжди у Терновцях, була особливо крихкою і розсіювалася. Нашарування і пласти реальності.

Юхим Євгенович швидко говорив про ранги доступу і про те, що нарешті може мені показати майже всю правду. Його слова пролітали повз мене, та я не міг відвести очей від його обличчя. Воно змінювалося, мінилося. За доброю та бадьорою посмішкою проглядав стомлений погляд старця. Наступної миті це був давній хижий звір. І знову за мить — гарвардський професор.

— Зазвичай, у цих коридорах проходять мої тижні Семінару.

— Тобто, ви нікуди не виїжджаєте?

Він посміхнувся. За посмішкою проступали ряди хижих ікл.

— Так, я весь час тут. Слідкую, щоби все працювало як слід.

Знову круглий зал. Підсвічені столи, на яких лежать предмети, що виглядають музейними експонатами. Підходимо ближче. І я розумію, що по колу на столах розкладено фрагменти тіл. Як на прилавку м’ясного павільйону. Тільки торгують тут людськими органами.

— Час дізнатися правду, Вікторе. Після цього ти зрозумієш нас набагато краще.

Стелею пробіг розряд блакитного кольору.

— Шоу починається, — з інтонацією конферансьє мовив Юхим Євгенович. Здалося, що він пританцьовував при цьому, мов юнак. Чи старий сатир.

Щупальцями давньої істоти стелею повзли електричні розряди. Несміливо намацуючи простір, сторукі розряди спускалися до підлоги. Рух ставав чимраз інтенсивнішим і з неймовірною швидкістю ввійшов у палець із покрученим нігтем на кінці. Енергія з чавкотінням проникла в нього і за мить вибухнула блакитними потоками, поціливши в інші шматки, розкладені на столах. Енергія циркулювала колом, як це бувало під час обговорень.

— Нічого не нагадує? — весело запитав з іншого кінця залу Юхим Євгенович.

Фрагменти мозаїки знайшли свої місця. Якась частина мене вже давно знала відповідь на його запитання, але я точно не знав, що насправді вся мозаїка настільки велична.

— Так, щось схоже ми з Ірою відчуваємо під час семінарів. Ніби тілом розтікаються хвилі тепла. Та завжди був сумнів, що цього немає насправді. Енергія — наша ілюзія.

Все вигадка.

Все брехня.

— Аж бачиш, вона існує, — з посмішкою вдоволення відказує Юхим Євгенович. Хижак заганяє жертву, грається для своєї забави перед смертельним ударом.

— Що це за рештки на столах? Служителів ордену терновців?

Юхим Євгенович знову кивнув, не перестаючи поміхатися.

— Це краще ти мені скажи. Чий це може бути палець? На шостий день Семінару… — він замовк, кинувши мені підказку.

Він не говорив нічого про «Астру», не спростовував моїх здогадок. Але він спрямовував мене на ті манівці, що вели до правди. До тієї істини, яку я сам проектував, до картини світу, яку сам малював. Цієї підказки мені було достатньо.

— Зараз субота, ранкове обговорення, — секунда вагання, наскільки безумно це може прозвучати. — Це не може бути нічого іншого, крім пальця Макіавеллі. Та як це може бути?!

Я розгублено дивлюся на інші столи. Шматки тіл, фрагменти Великих мертвих.

— Як це? Вони всі давно мертві!

— Вони не мертві, — відповідає Юхим Євгенович, зненацька опинившись біля мене, його переміщення по залу око не зауважило. — Великі мерці не можуть бути мертвими.

— Великі мерці?

— Так, ті, хто стали понад часом, понад епохами. Ті, чиїми думками і працями живляться нові покоління людей, не можуть померти.

— Але ж вони померли! — вигукую спантеличено.

— Технічно, так, — спокійно відказує Юхим Євгенович, — а практично — вони вічні.

— Та ж тут лишень шматки їхніх мертвих тіл!

— Ти мене розчаровуєш, Вікторе, — кидає він. Здається, розмову закінчено. І я більше нічого не дізнаюсь.

Енергетичний потік вщухає. Очі звикають до освітлення. Вмить у залі стає прохолодно, без гарячого потоку енергії.

— Як може бути мертвим безсмертний? Подумай сам.

— Ви хочете сказати, що пам’ять про них автоматично робить їх вічно живими?

Його відповідь — знову посмішка.

— «Астра», що збирала і зберігала трупи філософів і письменників упродовж трьох тисячоліть? Це що — давній варварський культ? Он там, на столі, шматок мозку Аристотеля, а поруч серце Сартра? Так? А всю печеру задраповано тінями Платона?

— Ну, взагалі-то серце Платона, а мозок — Пилипа Орлика.

Моя свідомість знову форматується. Я знову в Терновцях, де виліплюють нового мене. Я втрачаю відчуття твердої землі під ногами.

Всі ілюзії руйнуються.

Замість них виникають інші.

За мить спалахує фрагмент тіла Сартра. Десь там, над нами, починається друге обговорення. Про свободу людини, відповідальність кожного і можливість формування власного життя, складання себе. Енергія гарячим потоком розливається по колу. Перехресні потоки створюють форму зірки.

— Я не можу дати тобі зараз відповіді на всі запитання. Але ти маєш зрозуміти, що все життя людини, всі сфери нашого існування — це боротьба за виживання. Боротьба точиться на двох рівнях. На нижчому ми боремося за буквальне виживання, за своє існування в цій країні, де немає ні законів, ні чесних суддів, ні адекватних людей у владі. На вищому рівні — культури й філософії — боротьба йде за виживання понад часом. Усі ці спроби скинути когось з пароплаву сучасності — та сама жорстока боротьба за безсмертя, розподіл впливу серед цільової аудиторії. Амбіції, людський гонор, бажання визнання такі потужні, що продовжують випромінюватися навіть кістками Великих мертвих.

— Але як «Астра» знає, хто залишиться в історії?

— «Астра» сама формує канон. Сама визначає, хто залишиться в історії, друже. Ми і є та вічність, що відфільтровує тих, хто досягне безсмертя.

— Я геть заплутався, — намагався зібратися з думками, розуміючи, що, можливо, це остання нагода поставити запитання, — але як бути з живими? З Гавелом, приміром? З іншими, чиї тексти внесено в канон?

Юхим Євгенович знову подивився на мене розчаровано.

— Вони знають, що буде з їхніми тілами. Це їхня воля — розсіятися в наші енергії та жити вічно, — в його очах промайнули веселі бісики. — І згадай, що твої улюблені нобелівські лауреати і без нас живуть у середньому на п’ять-сім років довше за інших смертних. Уже за життя вони краще розуміються на безсмерті.