Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

class="p1">Він зробив паузу, зважуючи, чи достатньо вже сказано.

— Розумію, що ти геть спантеличений. Та пригадай, хоч би, церкву. Між іншим, ще один наш підрозділ.

Мої підняті брови. Його грайлива маска:

— Без деталей, іще низький ранг доступу, — вибачився він. — Мощі святих — це і є «Астра». Тіла розірвано, порізано на шматки і розпорошено в різних країнах. Вони донині мироточать, не розкладаються і виробляють ті чудеса, що їх звикли приписувати релігії. Може, тепер ти краще все збагнеш, — він поплескав мене по плечу, як старий товариш, мовляв, не бійся, все минеться.

— Лишаю тебе поки що на самоті. Дочекайся початку вистави, — його голос знову змінився, став серйозним. — Це буде направду тяжко, але дочекайся. Хоч би початку. Вихід знайдеш сам. — Він пішов до сходів, на прощання знову драматично озирнувся. — І, звісно, не треба нагадувати про повну секретність.

Я кивнув.

— От і молодець. Ну, все. Я пішов. Треба ще зустрічати гостей.

***

Страх і більше нічого.

Що таке насправді «Астра»? Що вона? Чим вона є? Великі мертві? — не смішіть мене. Моє життя — нічний жах. Фрагменти тіл і нутрощів, яким нібито сотні, а то й тисячі років. Він знущається, має за ідіота.

Розпач перед великим Ніщо.

Знову спантеличений. Розгублений. Знову безвільна ганчірка в чиїхось руках. Пішак, яким грають.

Чужа гра.

Чуже життя.

Їхні рештки поглинають енергію, що випромінює розум? Вони що, зомбі? Харчуються людським мозком?

Нісенітниця. Ідіотизм. Довбана кунсткамера.

Та що довше я був біля кола, вилаштуваного зі столів, то ймовірнішими ставали слова Юхима Євгеновича.

Не знаю, усвідомлення правдивості проникало під шкіру. На рівні інстинкту, архетипу, під’єднання до колективної свідомості пращурів, приходило розуміння — це може бути правдою. Шматком більшого знання.

Це нагадувало відчуття, коли я вперше побачив розписи на стінах каплиці терновців. Спершу жах і ненависть до кровожерних ритуалів. Потім — спокій і прийняття, розуміння, що поїдання мозку і патрання душі — лише символи.

Такими ж символічними були рештки Великих мертвих, на чиїх кістяках трималася світова культура. І кожне наступне покоління волею-неволею зверталося до їхніх праць.

Ми платимо данину минулому за конструювання свого майбутнього.

***

Поруч із ними зникало відчуття часу. Була лиш енергія, що пекучими потоками циркулювала між ними. І я розумів, що в цих потоках є частки Юрася та Іри. Як раніше і мене. Наша свідомість, наші тіла приймали і передавали енергію учасників Семінару. Ми — медіатори, передавачі, які не мають іншого значення, крім акумуляції випромінювань.

Ми — лише ланка в їхньому харчовому ланцюзі.

***

Потоки енергії зупинилися. Мабуть, почалися останні приготування перед виставою.

По деякім часі на стелі почали формуватися в’язкі, брудні величезні краплі. Вона набрякали, накопичувалися, важкими брилами нависали над залом. Пузатими сталактитами чорної хвороби розросталися плями. Це не була чиста енергія випромінювань розуму. Ні, це було щось зовсім інше. Десерт, на який чекали мерці.

Десерт, заради якого чимраз частіше проводилися семінари. Чим була ця чорна кислота? З чого вони її добували? Перша крапля впала в центр кола. Бризки розлетілися чорними кульками чи не на всі столи. Найменша краплина, падаючи на рештки Великих мертвих, вибухала шипінням.

Сморід пантеличив і забивав свідомість. Ще крапля. За нею наступна. «Антигона» — вся містерія давнього ритуалу була каталізатором якоїсь таємничої реакції, що виробляла найтемнішу і найогиднішу енергію. Краплі падали чорним дощем і пузирилися стелею, як сороконіжка з огидними лапками.

Жах і більше нічого.

Я рухався до виходу, а за спиною лунало ненаситне чавкотіння. Як у дитячій грі чи античному міфі: якщо озирнуся, то помру.

Історія повторюється.

Міфи ніколи не закінчуються.

А Великі мертві відчувають глибинну спрагу. Жагу, вдовольнити яку здатні лише ми.

Худоба в їхньому харчовому ланцюзі.

4

Машина чекала на мене, і я відразу виїхав на Київ. Треба було підготуватися до зустрічі з Ірою та Юрасем, які щойно були кормом для живих мерців або мерців, котрі ще живі. Не знаю. Свідомість рвало на шматки.

Сказати Ірі, нарешті поговорити з нею?

У свідомості відразу виникав внутрішній блок — «Низький ранг доступу». Але й без цього я розумів, що коли не заговорю з нею зараз, то можу втратити її. Правда не була простою, не була одновимірною. Вона складалася з нашарувань брехні, вигадок і здогадів. Правда мала безконечні рівні та ступінь осягнення певного шматка, залежав лише від твого рангу доступу. Правда — безконечний лабіринт сумнівів.

«Астра» — жахливий давній монстр, який перебуває, здається, не в реальності, а в пластах архетипів. Фантоми свідомості, глибинний нутряний чорний біль.

Я — чужий елемент відлагодженої системи.

Я — носій знання, який може донести правду, хоч би якою вона здавалася фантастичною.

Я не хочу втратити Іру. Але я не можу сказати їй лише частину істини, поки не дійду до самої суті. Хоча на шляху я можу втратити все.

Свідомість кубиком Рубіка прокручувалася різними гранями, і кожного разу я ставав кимось іншим — слабкою, безвільною лялькою, ганчіркою, закоханим і вірним, спокушеним найближчим другом, слабаком, який боїться своєї тіні. Але я буду тим, хто скаже правду.

***

Вони повернулися за два дні.

І знову, як у радянських підручниках, — смертельно стомлені, але щасливі.

Я був зайвим.

І я нічого їй не сказав.

***

У листопаді 2013-го закрутився Євромайдан. Юрась пропадав там майже цілодобово, закинувши справи фонду. Здавалося, він не втратив відчуття реальності й не розчинився, як ми, у текстах Семінару і фантомах Великих мертвих.

Нам з Ірою було байдуже. Нам лишалося тільки сподіватися, що все буде добре. І, звісно, чекати Юрася. Це були найщасливіші вечори за дуже тривалий час. При цьому ми не поводилися, як звичайні закохані. Ми наче були подружжям, яке чекає, коли син повернеться додому. Кожні п’ять хвилин хтось із нас казав: «Тільки б нічого не трапилося». Ми любили Юрася, кожен по-своєму.

Юхим Євгенович повернувся в Україну. Від його діаспорного вишколу можна було сподіватися підтримки Майдану, але єдине, що його хвилювало, — зимовий Семінар був під загрозою зриву: більшість потенційних учасників, розподілена по дві сторони барикад, не мала зараз часу для толерантного та безконфліктного обговорення класиків.

Гадаю, Юхима Євгеновича хвилював не зрив самого Семінару, а підсумкової частини, — містерії. Він нервувався, бо розумів, що Великі мертві залишаться голодними і злими.

Мені він сказав лише одне:

— Збирай речі. Ми летимо в центральний офіс.

— У Штати?

Він роздратовано глянув на мене.

— Ти мав би метикувати швидше.

— Так, шеф. Тобто добре, Юхиме Євгеновичу.

Він сказав, що час