Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

мені видалося, що доктор Сайто дивився на мене, як учитель на учня, який от-от продовжить переповідати вивчений напам’ять матеріал.

— Так. І щодо мене, то я готовий визнати слушність таких поглядів.

— Я певен, що ви несправедливо до себе ставитеся, пане Оно, — почав говорити Таро Сайто, але я його перебив і продовжив:

— Дехто вважає, що такі, як я, відповідальні за всі ті жахіття, які довелося пережити нашій країні. Щодо мене самого, то я визнаю, що накоїв багато помилок. Визнаю, що великою мірою те, що я робив, нашкодило нашій нації, і що своїм упливом долучився до зміцнення того, що в результаті призвело до незліченних страждань нашого народу. Я це визнаю. Бачите, докторе Сайто, я не цураюся це визнати.

Доктор Сайто нахилився вперед, і вигляд його був спантеличений.

— Перепрошую, пане Оно, — сказав він. — Ви хочете сказати, що незадоволені своєю працею? Своїми картинами?

— Своїми картинами. Своїм учителюванням. Як бачите, докторе Сайто, я готовий це визнати. Можу лише додати, що за тієї пори наміри мої були якнайкращі. Я тоді щиро вірив, що стараюся задля добра своїх співгромадян. Та, як бачите, тепер я не боюся визнати, що таки помилявся.

— Пане Оно, ви надто жорстокі до себе, — радісно проказав Таро Сайто. Потім, повернувшись до Норіко, він додав: — Панно Норіко, скажіть правду, ваш батько завжди такий суворий до себе?

Цієї миті я усвідомив, що весь цей час Норіко не відводила від мене враженого погляду. Можливо, саме тому, що запитання Таро її заскочило, вперше за весь вечір повернулася її звична легковажність.

— Та батько взагалі не суворий. Мені доводиться бути з ним строгою, інакше він навіть не встане з ліжка, щоб поснідати.

— Справді? — запитав Таро Сайто, зрадівши, що зміг нарешті витягнути з Норіко неформальну відповідь. — Мій батько теж не рання пташка. Кажуть, що старші люди сплять менше за молодих, але, судячи з нашого з вами досвіду, все якраз навпаки.

Норіко засміялася й сказала:

— Я думаю, це стосується лише татів. Не сумніваюся, що в пані Сайто немає ніяких проблем з раннім прокиданням.

— Оце вже цікаво, — зауважив доктор Сайто, повернувшись до мене. — Ми ще навіть із кімнати не вийшли, а вони вже над нами насміхаються.

Не стверджуватиму, що до цього моменту заручини висіли на волосині, але мені все ж здається, що саме після цього церемонія міай перетворилася з ніякової й потенційно катастрофічної на успішну. Закінчивши їсти, ми ще довго розмовляли і попивали саке, і до того часу, як ми викликали таксі, у всіх склалося враження, що ми чудово порозумілися. Але найважливіше те, що хоч вони і тримали дистанцію, Таро Сайто і Норіко явно сподобалися одне одному.

Я не вдаватиму, що деякі епізоди того вечора минули для мене безболісно; як і не стверджуватиму, що так само легко утнув би аналогічну заяву про помилки минулого, якби обставини не змусили мене до такої розважливості. І тепер, мушу визнати, мені вже важко зрозуміти, як може людина, що себе поважає, прагнути уникати відповідальності за свої минулі вчинки; може, це і не завжди легко, але ж визнавши помилки, що їх вчинила протягом життя, людина почуває певне задоволення й усвідомлює власну гідність. Хай там як, але нічого соромитися помилок, що були вчинені з найкращими намірами. Набагато більш соромно не могти чи не хотіти визнати цих помилок.

Візьмімо, до прикладу, Шінтаро — який, припускаю, таки зумів отримати посаду, що так її домагався. На мою думку, Шінтаро нині був би значно щасливішою людиною, якби йому вистачило сміливості і чесності визнати те, що він робив у минулому. Цілком імовірно, той холодний прийом, який він від мене отримав того пообіддя невдовзі після Нового року, все ж переконав його дещо по-іншому повестися з комісією під час розгляду питання про афіші, які він малював під час китайської кризи. Але здогадуюся, що Шінтаро, прагнучи будь-що досягнути своєї цілі, таки не відмовився від своїх лицемірних поглядів. Ба більше, тепер мені видається, що характеру Шінтаро завжди була притаманна певна хитрість і потаємність, просто в минулому я цього не помічав.

— Знаєте, Обасан, — сказав я пані Кавакамі не так давно, сидячи якось увечері в її забігайлівці, — підозрюю, що Шінтаро ніколи не був такий наївний, яким хотів видаватися. Такою поведінкою він просто прагнув вибороти собі виграшне становище і вчинити так, щоб усе вийшло по-його. Такі люди, як Шінтаро, коли не хочуть щось робити, вдають повну безпорадність, і їм тоді все прощають.

— Що ви, сенсею, — пані Кавакамі кинула на мене осудливий погляд; певно що їй не хотілося думати погане про чоловіка, який стільки років був одним із її найкращих клієнтів.

— Наприклад, Обасан, — провадив далі я, — задумайтесь, як хитро він зумів уникнути бойових дій. У той час, як інші втрачали на війні все, Шінтаро просто продовжував працювати у своїй маленькій майстерні, так наче нічого і не сталося.

— Але ж, сенсею, в Шінтаро-сана хвора нога...

— Хвора нога чи не хвора, а тоді в армію брали всіх. Звісно, врешті-решт вони його таки знайшли, але до кінця війни тоді залишалися лічені дні. Знаєте, Обасан, якось Шінтаро сказав мені, що через війну втратив два робочих тижні. Ось що коштувала війна Шінтаро. Повірте, Обасан, за дитинністю нашого давнього друга ще ой скільки всього криється.

— Хай там як, — втомлено мовила пані Кавакамі, — а скидається на те, що він сюди все одно вже більше не повернеться.

— Так, Обасан. Мабуть, цього клієнта ви втратили назавжди.

Пані Кавакамі, тримаючи в руці запалену цигарку, сперлася на край шинквасу й окинула поглядом свій крихітний бар. Як зазвичай, крім нас там не було ні душі. Підвечірнє сонце пробивалося всередину крізь москітні сітки на вікнах, і від цього приміщення здавалося запиленішим і старішим, аніж пізно ввечері, коли все поринає в темряву і бар освітлюється лише лампами пані Кавакамі. Надворі досі кипіла робота. Упродовж цілої минулої години звідкілясь лунав стукіт, а від реву вантажівок і грюкоту свердл аж стіни трусилися. Прослідкувавши за поглядом пані Кавакамі того літнього вечора, я раптом усвідомив, наскільки крихітним і недоречним буде видаватися її маленький бар посеред величезних бетонних будівель, які міська корпорація вже починала зводити навколо цього приміщення. І я сказав пані Кавакамі:

— Знаєте, Обасан, вам варто серйозно обміркувати