Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

на дядька. Городюк покрутив недовірливо головою:

— Щось мені в те все не хочеться вірити. Де ж би так швидко?!.

Василь рушив раменами.

— Не знаю, прошу пана директора, чи то правда, бо сам не видів. Але Задорожний казав, що за Золочевом фір а фір. Пани в повозах і наші люди — всі втікають перед москалем. Хтось там йому розказував, що москаль йде вперед, що ані стриму нема…

Городюк затріпав рукою.

— Навіть такого, Василю, не говоріть; раз, що то неправда, по-друге, ще хто почує — і готова біда. Нащо вам клопоту.

— А що ж я говорю? — здивувався Василь. — Розказував Задорожний, та й я переповідаю.

— І не переповідайте, бо і йому, і вам може за те дістатися.

— Я нікому не говорив, але думаю, пану директорові можна.

В Василевім голосі почулася нотка розчарування. Він наче би був обиджений за свою щирість і довір’я до директора.

Городюк вичув це й одразу ж поспішився перепросити селянина.

— Ви мене зле зрозуміли. Певно, що добре, що ви мені сказали, але я маю на думці других людей.

— До Берка я не піду. Зрештою, він сам, видно, щось пронюхав, бо літав перед вечером по селі і розпитував людей.

— Може, він так тільки питався?

— Е, ні. То здибав мене Юрко Рибак: «Щось то, — каже, — недобре з війною чувати, коли Берко такий перестрашений. Питався, — говорить, — чи я не чув, що наші з Золочева відступили».

— Дядьку, — обізвався Петро. — Ми мусимо зараз завтра зрання поїхати до Золочева. Може, воно і не все правда, що люди говорять, але щось у тім є. Вже від двох днів по Золочеві кружляли непевні вісті.

— Слухайте, Василю, — звернувся Городюк до селянина, — може б, ви поїхали завтра з нами?

— Та… чому… — зам’явся Василь — але…

— Маєте роботу!? — підхопив Городюк. — Не бійтеся, довго не будемо. На полуднє будете назад.

— Поїдьте, Василю, — докинув Петро. — Подивимося, розглянемось і вернете з паном директором.

— А ви як?!

— Я вже не вернуся. Мушу остатися, адже я вже записаний і дістав відпустку тільки на один день. Не знаю, як там зі стрільцями…

— Я ніби трохи й того прийшов до пана директора, — обізвався Василь. — Тамтої неділі ви, паничу, говорили нашим хлопцям, щоб ішли до стрільців, але тільки двох пішло. Нині прийшли до мене і Михайло Саганів, і Василь Склярський, і Василь Яцинів та й кажуть, що вони хочуть іти до стрільців.

— То знаменито, — втішився Петро. — Завтра нехай їдуть разом з нами. Мені вже, знаєте, аж встидно було за Бужани. З інших сіл то по десять хлопців, а з нашого — двох.

— Ну, добре, — згодився Василь, встаючи з крісла. — Я завтра поїду, але мусимо рано виїхати, бо ще навіть снопів усіх не позвозили.

— На полудень будемо, — запевняв його Городюк.

— А хлопцям скажіть, щоб були готові,— наказував Петро.

***

Другої днини, скоро світ, виїхали до Золочева. Всі три хлопці, про яких учора говорив Василь, присіли по дорозі, кожний з маленьким клуночком під пахвою.

— Більше нічого не берете на війну? — жартував Городюк.

— Або ж то Золочів далеко!? — відповів один. — Привезуть нам, як буде треба…

Виїхали за село. Надворі було невесело. Мрячив дрібненький дощик і затьмарював усе кругом. Далекі Вороняки ледве мріли в сивій дощовій мряці. Шлях накисав помалу і де-не-де кліпали пригаслим оком невеличкі калюжі.

Буде сльота, — сказав Петро, загортаючись у плащ.

— Не виглядає,— відповів Василь. — Не видно бульок на воді.

— Дощ після ночі, сльози дівочі — довго не тривають, — обізвався Городюк.

«Сльози дівочі…— подумав Петро, — може, і недовготривалі, але рясні».

Пригадав собі дівочі сльози, що плили вчора рясно в попівськім саду…

«Дівчина кохана, — думав далі,— спить собі десь тепер, спокійна за батька, який ось-ось з’явиться свобідний назад серед своїх».

— Не знати, дядьку, — заговорив голосно, — як там зі староством.

— Не вірю, щоби виїхало.

— Але стрільці могли дуже легко відійти.

— Думаю, що їх на фронт не пустили б.

— А от ми ходили боронити Золочева!

— Е! Це тільки в останній потребі. Може, війська не було під рукою.

Петрові трохи прикро було, що дядько так легковажно говорить про стрілецьких новобранців, але в душі признавав сам, що стрільці не дуже ще надавалися до війни.

Загорнувся щільніше і мовчки слухав чвакання кінських копит. Із-за гори вискочило напроти них авто. Василь скочив, щоб подержати коні. Авто під’їхало ближче і, минаючи їхній віз, спинилося. З-під буди виглянула вусата голова, вбрана в високу синяву шапку. Малі очка хвильку приглядалися нашим знайомим, а далі скрипливий голос запитав:

— Nach Puszany?

— Ja! Nach Bużany! — відповів Городюк і вклонився.

— Also: los!

І авто покотилося далі, бризкаючи аж до ровів болотом. Городюк довго дивився їм услід, мовби хотів виловити бодай одну з тих думок, що поїхали в авті.

— Цікаво, що то за одні?

— Якісь булавні старшини! — відповів Петро.

— По чім пізнаєш?

— Мають вищі шапки від звичайних старшин.

Віз рушив далі, але незадовго знов треба було спинитися. Від сторони Золочева над’їхали два вантажні авта, повні якогось краму. Важкі колеса вгризалися в шлях і зоставляли за собою дві крайки сліду.

— Недовго витримає гостинець під такими тягарями, — сказав котрийсь із хлопців, дивлячись услід за автами.

— Не знать, що вони повезли такого?

— Магазини вивозять, — відповів Василь. А обертаючись до Городюка, додав — Щось воно є з тім правди, що я вчора говорив.

Городюк не піддавався:

— Можуть і магазини вивозити, але то ще не доказує, що з Золочевом зле. Може, підвозять харчі для якоїсь армії в іншім місці.

Було з горба, і коні побігли жвавіше. Але, з’їхавши на долину, здержались, бо пільною дорогою над’їхала артилерія і переїздила через мурованку. З гуркотом викочувалась на камінний шлях гармата за гарматою і знову поринала в м’яку доріжину. Попереду їхали якісь старші в гумових плащах, з каптурами на головах. Тихо, мовчазно хиталися на високих баских конях, і лиш час до часу падало різке слово команди. Коні при гарматах — як кати, тягнули без труду важкі гармати за собою, час до часу підтанцьовуючи з буйности. Тільки перед мурованкою, де було під горб, випиналися їх могутні хребти, широкі копита заривалися глибоко в землю, і гармата викочувалась незграбно нагору.

Позаду стугоніли ковані вози і парувала кухня. Городюк дивився на артилерію, на сильні коні, на здорові войовничі обличчя гармашів, на блискучі дула гармат і не міг здержатися від похвал.

— Але ж бо військо! Дивіться, яке то все нове, яке знамените. Не може бути, щоб