Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

убивчі речовини не лише не вмертвили його, а й загартували тіло й душу хлопця, зробивши їх міцними, мов криця. Щойно малюк з’явився на світ, повитуха піднесла його, щоб роздивитися при світлі каганця, й раптом завважила, що в нього не дві, а чотири пипки.

— Сердешний, він помре через жінку, — передрекла вона, бо тямила в таких справах.

Ці слова пригнічували хлопця, мов якесь каліцтво. Мабуть, його життя було◦б не таким жалюгідним, якби його любила якась жінка. Намагаючись компенсувати численні спроби вбити його ще до народження, матір дала синові красиве ім’я й гарне, вибране навмання прізвище; однак шляхетного імені виявилося замало, щоб вберегти хлопця від лихих знаків, тож йому не виповнилося й десяти років, коли на його обличчі з’явилися мітки від бійок на ножах, а невдовзі його вже чекала доля втікача. У двадцять років він очолив ватагу таких, як і сам, відчайдухів. Звичка вдаватися до насильства зміцнила його м’язи, вулиця зробила його безжальним, а самотність, на яку він був приречений, бо боявся втратити життя через кохання, зумовила вираз його очей. Уздрівши його, будь-який мешканець селища міг заприсягтися, що це син Сумної Хуани, бо, як і в неї, в його зіницях стояли невиплакані сльози. Щоразу, коли в їхніх краях скоювали якийсь злочин, жандарми влаштовували полювання із собаками на Ніколаса Відаля, щоб заспокоїти протестуючих громадян, але, обнишпоривши кілька разів довколишні пагорби, поверталися з порожніми руками. Насправді вони не хотіли його ловити, бо не могли нічого з ним вдіяти. Банда зажила такої лихої слави, що села й хутори платили відкупне, щоб розбишаки трималися подалі. Завдяки цим пожертвам люди Ніколаса Відаля могли спокійно жити, але той змушував їх завжди триматися в сідлі у вихорі смерті та руйнувань, аби вони не втратили смаку до війни й підтримували свій престиж. Ніхто не наважувався протидіяти їм. Суддя Ідальго кілька разів просив уряд прислати на допомогу його жандармам військо, проте солдати після кількох марних вилазок поверталися до казарм, а розбійники знову бралися за своє.

Лише одного разу Ніколас Відаль ледь не потрапив у поставлену правосуддям пастку, але розбійника врятувала його незворушність. Утомившись бачити, як нехтується закон, суддя Ідальго відкинув вагання й вирішив поставити на бандита тенета. Він усвідомлював, що в ім’я закону йде на жахливий вчинок, але з двох лих вибрав менше. Єдиною відомою судді приманкою була Сумна Хуана, бо Відаль не мав ані інших родичів, ані коханок. Отож суддя виволік жінку з будинку, де та мила підлогу й чистила відхідки, бо клієнти не бажали платити за ці послуги, й посадив Сумну Хуану в зроблену за її розмірами й встановлену на площі Збройних Сил клітку, не залишивши їй нічого, крім глечика з водою.

— Коли скінчиться вода, вона почне кричати. Тоді з’явиться син, а я чатуватиму на нього з солдатами, — мовив суддя.

Чутка про покарання, що не застосовувалося від часів рабів-утікачів, дійшла до Ніколаса Відаля незадовго перед тим, як матір випила з глечика останній ковток. Його люди бачили, як він сприйняв новину — не зронивши ні слова, зі звичною маскою байдужого самітника на обличчі, так само незворушно гострячи ніж об шкіряну попругу. Вже багато років Ніколас Відаль не спілкувався із Сумною Хуаною й не зберігав у пам’яті жодного приємного спогаду про своє дитинство, але тут ішлося не про почуття, а про честь. «Жоден мужчина не може стерпіти такої наруги», — міркували розбійники, перевіряючи зброю й упряж, готові кинутися в пастку, а якщо доведеться, то й накласти життям. Однак їхній ватажок вочевидь нікуди не квапився.

З плином годин напруження в банді зростало. Спітнілі люди гляділи одні на одних, не наважуючись заговорити, нетерпляче чекаючи, стискаючи правицями рукоятки револьверів, гриви коней, руків’я ласо. Запала ніч, і єдиним на весь табір чоловіком, який заснув, був Ніколас Відаль. Удосвіта думки людей розділилися: одні вважали його ще більш бездушним, ніж можна було уявити, інші сподівалися, що їхній ватажок замислив якусь феєричну операцію, щоб урятувати матір. Але нікому з них не спало на думку, що йому забракло духу, бо він не раз давав нагоду пересвідчитися в своєму завзятті. Опівдні розбійники не витримали такої непевності й запитали Ніколаса Відаля, що той наміряється робити.

— Нічого.

— А◦твоя матір?

— Побачимо, хто з нас крутіший, суддя чи я, — незворушно відказав Ніколас Відаль.

На третій день Сумна Хуана вже не просила ні пощади, ні води, бо язик у неї зробився сухим і слова, ще не народившись, вмирали у неї в роті; скоцюрбившись у своїй клітці, з непритомним поглядом й розпухлими губами, вона вила, мов тварина, в ті хвилини, коли приходила до тями, а решту часу марила пеклом. Четверо озброєних вартових стерегли бранку, щоб односельці не дали їй, бува, пити. Виття жінки розносилося по всьому селищу, проникало крізь опущені жалюзі, прокрадалося з вітром крізь двері, завмирало в кутках; його підхоплювали собаки, плачем озивалися на нього немовлята, а в людей, які чули його, не витримували нерви. Суддя не міг заборонити приходити на площу всім, хто хотіли висловити співчуття старій, ані завадити страйкові солідарності повій, що збігся в часі з перезміною у гірників. Сповнені бажання розтринькати накопичені гроші, перш ніж повертатися до своїх копалень, суворі гірники заполонили в суботу вулиці, але селище не пропонувало їм ніяких розваг, окрім клітки й співчутливого перешіптування, що передавалося з уст в уста, від річки й до автостради на узбережжі. Депутація парафіян на чолі зі священиком прийшла до судді Ідальго, щоб нагадати про християнське милосердя й попросити врятувати нещасну від мученицької смерті, однак суддя зачинився в кабінеті й відмовився їх вислухати, певний, що Сумна Хуана витримає ще один день і її син таки потрапить у пастку. Тоді найповажніші жителі селища надумали звернутися до доньї Касільди.

Дружина судді прийняла їх у тінистій вітальні й мовчки, опустивши, як зазвичай, очі, вислухала їхні аргументи. Ось уже три дні чоловік не приходив додому: зачинившись у робочому кабінеті, він із безглуздою впертістю чекав на Ніколаса Відаля. Жінка не мала потреби визирати у вікно, щоб знати все, що відбувалося на вулиці, бо до просторих кімнат її дому також долинало це нескінченне благання. Донья Касільда зачекала, коли відвідувачі підуть, вдягла дітей у святкове вбрання й пішла з ними в бік площі. В◦руках вона тримала кошик із харчами й глечик з прохолодною водою для Сумної Хуани. Щойно жінка з’явилася на розі, вартові завважили її й вгадали її наміри, але вони мали наказ, тож схрестили