Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

карамельок, тузиків, барбарисок: тих самих, які купують, коли лаштуються на село. Швайцарський шоколад, який йому так хотілося скуштувати, подарував комендантці гуртожитку, отримавши ще на один рік кімнату — останній, який мав навчатися.

Нідерландців більше не було. Марно чекав на їхню появу, як на півдні чекають дощу, на півночі — сонця, в їхньому селі — на весну й ласку Господа. Закінчив університет, проте й далі зволікав, без надії невідь на що сподіваючись. Йому здавалося, ось-ось вони зʼявляться, ті, кому присвятив стільки зусиль, але їх не було і не було. Пішов ще на рік домовитися про гуртожиток, однак плитка швайцарського шоколаду давно закінчилася, а нової не мав.

Тисячу ґульденів! В університеті він занедбав французьку, однак навіть тієї, що знав, цілком вистачило б — учні сільської школи більше подужати не встигали.

Він не захотів вертатися на село, дарма що там усе було йому рідне — кожна травинка, так що й думки про неї сповнювали його тепло-тужливим почуттям. Пішов працювати. Три четвертини того, що заробляв, з’їдала криза. По радіо говорили про ґалопуючу інфляцію. Авжеж, ґалопує не тільки кінь — йому, фіологові за освітою, це достеменно відомо.

Найнявся вантажником на вокзал, поближче до нідерландців. Митями його поривало сісти на потяг, який завезе його в далеку-далеку казкову країну. Іноді його брали сумніви, чи вона взагалі існує. Згадував лавру, невпевнений, чи йому все те, що відбулось, не примарилося. Вслухався в мови, спраглий почути хрипке «g». Чув багато хрипкого. Люди дедалі частіше хрипіли і кашляли, одначе хрипкого «g» в тій какофонії не траплялося. Одного разу до його слуху долинули слова, схожі з тими, які вчив, тільки не було в них хрипкого «g».

Бачив носіїв, які тинялися без діла. Люди рідко давали валізи, тягли свої клунки самі, ощадячи буквально на всьому, сиділи на них і спали, їли, добувши невигадливий харч, тоді як у вокзальних буфетах зеленіли від того, що ніхто не звертав на них уваги, дорожезні, наче висмажені в золоті, а не в дешевій олії, котлети. Почекальці пили з пластикових пляшок з потертими етикетками, добутих з усе тих таки клунків. Пили воду з криниць і колонок, компоти і соки власного виробництва. Ціни на напої кусалися так само, як за котлети.

Рейками котилися потяги, пасажирські й товарні. З пасажирських виходили і заходили люди, товарні проїздили, не зупиняючись, або ж стояли на запасних коліях, чекаючи дозволу бігти далі. Якось він уздрів на двох контейнерах вантажного потяга написи, виконані мовою, якої так спрагся. Йому було, ніби порозмовляв з живою людиною. Вранці, коли накрапав дощ, потяг рушив з місця і небавом вагони зникли в далечині.

Раз він підніс валізу, хоча наймався вантажником, а не носієм. Тендітна дівчина в синій сукні з накиненою на плечі благою кофтиною насилу волікла її. А він сидів і чекав на прибуття вантажного потяга. Провів дівчину на перон і висадив нагору валізу. Дівчина обернулася подякувати, і вони впізнали одне одного.

Марічка закінчила медичне училище і працювала медсестрою в лікарні. Щодва тижні у вільні від чергування дні вона їздила на село, вистоявши перед тим довжелезні черги до кас попереднього продажу. Коли знала графік своїх чергувань наперед, брала квитки відразу на дві або й три поїздки. Інколи ж квиток доводилося купувати перед відбуттям. Через те, що потяг від’їздив, її пускали без черги. Часто квитків не було, тоді вона просилася в провідника. В райцентрі пересідала на автобус. На той самий жовтий, як вохра, пазик, який курсував, коли вони були ще дітьми, і потім, коли їздили студіювати. За всі ці роки вони жодного разу не перетнулися — ні в місті, ні в дорозі. І хоча користувався не поїздом, а рейсовим автобусом, в райцентрі так само пересідав у пазик. Навідувався домів дедалі рідше — спершу час поглинало навчання, згодом — праця.

Коли через два дні Марічка верталася в місто, вийшов її зустрічати. Дівчина була в тій самій синій сукні і накиненій на плечі кофтині. Він провів її на трамвай. «Як там, на селі?» На селі було зле. В місті було погано, на селі гірше. На селі завжди було гірше, ніж у місті. Лише коли не було що їсти, на селі було трохи краще. Тоді приїздили міські пани обмінювати родинне срібло на кусень хліба. Потім стало все навпаки: на селі не було нічого, так що навіть хліб завозили з міста. Раз на тиждень вкочувалася вантажівка, і кожний хапав, скільки міг.

Вони зустрілися через два дні, бо дві доби Марічка чергувала. Прогулювалися парком, над яким кружляли, каркаючи, ворони, і гомоніли про людей з їхньої сторони. І багато їх, відколи не був удома, померло. Хтось виїхав, а ті, що залишились, спивалися.

Він написав батькам листа. «Мамо і тату, я зустрів Марічку. Ви її знаєте. Її батько агрономом у сусідньому селі...»

Через місяць вони побралися в дерев’яній гуцульській церкві, яку колись привезли з гір для міського гаю-музею, а згодом передали в користування греко-католицькій парохії.

Продовжував працювати вантажником, Марічка медсестрою в лікарні. Він і далі прислухався до голосів з надією почути такі чужі і такі знайомі слова. А вони ставали все примарнішими та примарнішими. Наче він сам вигадав ту мову, мовби вона приверзлася йому в сні, коли з людиною стається чимало химерних і відверто неймовірних речей.

А тоді знову зліг. Недуга, яку носив у собі, вибухнула нестримною силою. Його негайно шпиталізували. Марічка, в якої живіт виопуклювався під синьою сукнею, самовіддано доглядала його, не досипаючи ночей. Лікарі заборонили зʼявлятися їй туди, проте жінка вперто приходила. Вона — медсестра, і їй ніхто не заборонить піклуватися про свого чоловіка.

Три довгих місяці тривала виснажлива боротьба, і три довгих місяці Марічка не відходила ні на крок. Чула, як у гарячці шепотів «Тисячу ґульденів...», балакав незнайомою мовою, вихриплюючи чужі їй слова брудно-червоними згустками, доки якогось разу з горла полилася кров. Жінка схилялася над ним, цілувала пойняте пропасницею чоло, втішала, та він не чув.

В одну з тих поодиноких митей, коли відроджується, здавалося б, уже померла надія, щоб через хвилю померти знову, Марічка приклала його змарнілу, мов гілка дерева, що всихає, долоню до свого лона. «Хлопчик», — промовила лагідно. Тоді він звернувся до неї, як просять про найдорожче: «Пообіцяй, коли виросте, віддати його на нідерландську». І вона, ні секунди не вагаючись, пообіцяла.

Одного весняного ранку голосніше защебетали птахи і бруньки на деревах зробилися більшими, ніж напередодні. Марічка прочинила вікно, щоб впустити свіже повітря, а з ним