Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

«Нідерланди», — прошепотів він потрісканими, наче земля без дощу, губами. Щаслива усмішка оповила його рот.

То було останнє в його житті слово.

Він мріяв побувати у Нідерландах.

Його поховали в рідному селі.

На його могилі ростуть тюльпани.

Викладач нідерландської, який досяг пенсійного віку, продовжує працювати — немає нікого, хто прийшов би йому на заміну. Він носить ті самі круглі окуляри. Його волосся ще більше посивіло. Щоб заохотити студентів, він розповідає про доброчинний звичай раз на рік дарувати тисячу ґульденів — одного разу він отримав їх за вміння розмовляти нідерландською.

Повернення

По один бік — фабрика, по другий — складські приміщення. Ніздрі ввібрали холодний запах зимового вечора, перемішаний з рештками їдкого повітря пізньої осені. Невдовзі закружляють сніжинки — можливо, ще цієї ночі: легкі, невагомі, вони боязко і допитливо торкатимуться поверхонь. Захотілося згребти грудку і кинути. І, як тоді, почути у відповідь кришталевий сміх.

З батьківської оселі пішов, нічого не взявши, крім сили в руках й атестата про середню освіту. Коли потяг застукотів рейками, спершу ліниво, а потім швидше і швидше, заплющив очі. Стук-стук — стукотіли колеса, чух-чух — випускав пару локомотив, ту-тууу — застерігала, наближаючись до переїздів, сурма, далі і далі відносячи від міста, в якому народився і виріс, у невідомість, у далеч — забути-забути-забути...

Та досить було найменшої необачності, як воно наверталося: то книжкою з пригодницьким колажем на обкладинці і сторінками, хаотично покресленими олівцем; то деталями металевого конструктора, що зберігався під розкладеним диваном, який правив за ліжко; то змайстрованими будинками та фортецями; то самоскидом, здатним вмістити піщин, скільки секунд збігло відтоді, як востаннє наповнював його.

Скинув плечима, мовби струшуючи невидимий сніг. Ніби спогади — порошинки. Зненацька шугнула жага з необорною силою, обпікши вогняними крилами. Інстинктивно розправив плечі — подібно до птаха, що міриться злетіти.

Наче не жив. Прокидався, вставав, вмивався, одягався, снідав, йшов і приходив, працював і вкладався спати механічно. Наче то не він, а хтось сторонній орудував його руками, користувався ногами, водив електроголяркою, збираючи нерівно покромсану щетину. Мовби щойно з останнім волоском усунуто перешкоду, що відділяла його від себе, і те далеке, давно, здавалося б, забуте, наблизилося впритул.

Провалля без минулого і майбутнього, і він над ним. Й ось береги раптом зійшлися, звихрившись сумʼяттям, швиргонувши на ту вулицю, якою розпрощав дитинство і юність, а йому ж не виповнилося й сімнадцяти.

Й ось він тут, далеко звідти, мов на іншій планеті. Крикливі вітрини, яскраві світла. Хоча настав вечір чорної пʼятниці, біліло, як вдень. Великі кулясті світильники сяяли над пішохідною зоною, наче люстри у танцювальній залі. Люди скуповувалися і плуганились далі, з голови до пʼят обвішані пакунками; ресторани й кавʼярні до решти залюднилися, навколо панували такі гамір і метушня, ніби попереду не Різдво, а кінець світу.

Мелодія, що тихо млоїлася з відчинених дверей кафедрального собору, повабила ступити досередини; десь там, в протилежному кінці, в півсутінках грав орган. Чоловік ураз опинився в іншому світі. Обабіч входу на високих тримачах покоїлися наповнені освяченою водою мармурові чаші. Проминув їх і зупинився, полонений дивовижною красою звуків, наче відкривалися і закривалися не клапани, а крихітні віконця у нескінченність. Звуки злинали чарівними птахами і танули, за ними спурхували нові і нові, і вони також зникали, та не згасала мелодія.

Його увагу привернула ікона праворуч під деревʼяним дашком, перед якою вирядкувались одна за одною з десяток порожніх лав; крім нього і таємничого органіста, в цьому велетенському приміщенні, що нагадувало корабель, не було жодної душі.

Богородиця вибивалася з суворої простоти, що здіймалася від камʼяних плит рифленими колонами вгору під темне склепіння, вільне від біблійних і будь-яких інших сюжетів. Осяяна позолотою, нагадувала ікони там, звідки прибув і куди завтра повертатиметься. Трохи обіч танцювали поодинокі вогники, мов перетворені на тремтливе світло молитви.

Вкинув монету, взяв свічку і вирівняв ґніт. Прихилив її до однієї з тих нечисленних свічок, що горіли на підвищенні. Ґніт спалахнув, наче вогник одного життя запалив вогник іншого.

Полумʼя затремтіло, а вже за мить впевнено потяглося вгору. Поставивши свічку, заворожено дивився й дивився, доки її вогник злився з вогником інших свічок в нерозривне сяєво.

Покинувши собор, наче зійшовши з корабля, знову опинився в порту достатку, сповненому неонового мерехтіння і метушні.

— Одного дня він зʼявиться серед нас, та ніхто не відає, коли це станеться... Й ось він прийде в подобі дітвака, що жодний не впізнає його... І так само, як ми всі повернемося колись у наш дім... По правді кажу вам...

Проповідника ніхто не слухав. Босоногий, вбраний у коричневу сутану з каптуром за кремезними плечима, підперезаний грубою мотузкою, він вивищувався над натовпом, розпростерши руки, наче гамував розбурхані хвилі. Було в його постаті і в тому, що говорив, щось безнадійно позачасове. Він звертався до перехожих, а вони сахалися його, мов причинного; поодиноких, кого зупиняла кумедність видовища, людське море підхоплювало і несло далі.

— Темний тунель... в кінці якого явиться світло істини...

Перетнувши майдан, попростував вулицею, перехресною до тієї, якою прийшов, — через те, що вужчою, ще залюдненішою: перехожі, реклама, ілюмінація злилися в мерехтливий калейдоскоп.

Бутіки спокушали крикливими рекламами, заманювали знижками, засліплювали чепурними вітринами. На вході до сувенірної крамниці забавковий ведмідь крутив катеринку. Звір раз у раз кивав, мовби вклонявся. Раптом ведмідь зупинився й мелодія на секунду завмерла.

Навстіж відчинені двері запрошували в тісний простір, густо нашпиканий абищицями, що тулилися на столику, заповнювали полиці шаф уздовж стін, звисали на тонких шворках зі стелі. Кілька туристів, яких строкатий, недоладний, непотрібний і водночас кумедний мотлох заманив досередини, розгублено роззиралися. У вітрині сяяли різновеликими усміхами різдвяні зірки.

Чоловік відійшов на чималу відстань, а джінґлбелз все ще досягав його слуху. Чув його, чекаючи на трамвай. Чув, як зачинилися двері вагона. Чув, коли трамвай рушив. Чув, проїхавши чимало зупинок. Чув, завертаючи в браму. Вже піднімався сходами будинку, де мешкав, а мелодія знай бриніла в вухах.

Вернувшись з роботи, падав у ліжко, даючи собі вволю відпочити перед неблизькою дорогою. Цього ж разу, замість роздягнутися, опустився на стілець і так сидів край столу, підперши рукою голову, мовби про щось розмірковував, а тоді викурив цигарку, зиркнув на годинник, підвівся і пішов. Наче не гарував від ранку до ночі по десять, дванадцять і чотирнадцять годин день у день, шість днів на тиждень, крім останньої суботи, дня відʼїзду.

Хвилі людського моря розбурхали, щось невловне окрилило його. Мовби передалася енергія вогників у храмі; полумʼя свічки, яку запалив; сяєво