Читати книгу - "Що сказано"

ніколи не був одружений. Хлопець — хоч листа написав старший чоловік, під сімдесят, — був Лідин. Ліди, яку він кохав у Парижі між війнами.

І вся та праця, що пішла на його метафізику шлюбу. Йому під землею буде спокійніше.

Водій каже, що не бачив такої хуртовини від 1948-го. Стефан майже його не чує. Він уже занурився в інший світ. Коли машина зупиняється, він виглядає збентеженим. Спустила шина. Ах. Він вийде.

Стефан живе серед чужинців. Шкодує, що нема нікогісінько — ні дружини, ні бодай священика, — хто б справді його знав. Усміхається, змітає сніг із капелюха, але ось вітер, і він перев’язує шарф, який запхнув до кишені в останній момент.

— Ці болти посаджено на фіксатор…

Водій так упевнено говорить про матеріальний світ. Американець без жодних тягарів минулого. Його ненависть і любов інстинктивні. Він, може, лисий і худий, але духом немалий. Атож, американці горнуть до себе навіть росіян. Яке їм діло до того, що поет фейку назвав племінними війнами Європи?

Він тужитиме за Клаудією з Woolworth’s. І листоношею Джоном, на прізвище Чорна Губа.

Шина вислизає з рук водія. Посеред хуртовини на Святвечір сніг стирає усе — що на шосе 22 в північному Нью-Джерсі, що в Сибіру над озером.

Das ist ein Schwindel[23] — сказав Ленін, коли збагнув, як саме дурили робітничий клас. А їх обманювали всі: аристократи, купці, їхні власні діти. З трудящого люду вкупі з потом витискували душі, а він гарував, у надії добутися раю, поки решта світу споживає плоди їхніх трудів. Проте для Стефана ця фраза значила навіть більше. Це шахрайство. Що — «це»? Життя. Світ. Геть усе. Шахрайство? Галюцинація космічного масштабу. Є єдиний сенс грати за правилами — коли краще розуміти самі правила. Але розуміння самої гри нема. Самовизначення — брехня. Історія — брехня. Психологія — історія брехень. І так далі. Не існує «верху» і «низу». Це категорії, вигадані «верхом», щоб тримати «низ» унизу. Те ж саме, мовою фізики, сказав Айнштайн. Це відчинило двері навстіж. Ми вільніші, ніж знаємо чи хочемо знати. Ми творимо самі себе. Але дороговказів так мало! Ми ледве спромагаємося на добру рибну юшку. Не слід сподіватися від людей забагато.

Він до найменшої деталі пам’ятає той останній раз, коли вони з Лідою кохалися, тільки не пригадує теплиці. Пригадує її груди над вузькою блакитною сукнею, її язик на своїй щоці…

Як мені соромно за своє життя. Не буду вас турбувати своєю сповіддю. Моїх гріхів не перекажеш. Але я не сплю і майже не говорю — так мені соромно за те, як я жив… а виправити вже нічого не виправиш.

— Вибач, друже, сьогодні ми вже нікуди не поїдемо…

-------

Похмуро, ніби цей Святвечір був сатурналією смутку, люди сходилися у вітальню Вóрогів. Першими прийшли Сліпий Петро і тета Вєра, потім Едвард і Лілька Заремби і близнюки («Це німецький звичай, обмінюватися дарунками…», — скимлів Джордж Павлові), потім Валентин, Дарка, інші дітлахи та ще кілька дорослих, близьких Вóрогам по крові чи за потребою.

Ластівка гасала між вітальнею і кухнею, доки Лілька не заявила:

— Та сідай уже, все люкс!

— Що сказав місяць про мої подарунки, тето Лілько?

— То чудові речі.

— Як що, наприклад?

Почулися кроки Стефана. Пізно повернувшись зі своєї невдалої місії, він одяг сірий костюм, чисту накрохмалену сорочку і метелика, схожого на другі вуса. Рідке волосся вилося на плечах, і він тяжко спирався на свій ціпок із руків’ям-дельфіном. Єдиною пам’яткою служив його червоний ніс. Він чхав як ніколи.

Бо відчував, що в покої робиться тісно.

Усі впали в транс. На білому обрусі, поруч свічника, стояла супниця по вінця з борщем, що рябів вінчиками олії. Золоті кружальця нагадали йому очі коропа, якого Ластівка почистила раніше. Початком вечора оволоділа смерть.

Стефан завів похоронним речитативом, яким диякон Процак читав Діяння апостолів: «Згадаймо тих, кого немає з нами…»

Бо бачив, як довкола покою підносяться засніжені гори. Вітер колихав свічі.

Кожне ім’я викликало в його уяві чиєсь обличчя. Ось кухарка Ядвіга на подвір’ї свого прадіда бігає за гускою, ловить і скручує їй шию; євреї, між якими і легендарна пані Ґлікова, зігнані нацистами на площу; мадам Попровська верхи на білому коні в паризькому парку; Ігор, забраний поліцією; Зенон, розстріляний німцями.

Сьогодні старий мав історії, які мусив оповісти. Хоч раз він не стримається.

Він розповів про Федора, який одного свят-вечора приволікся додому так пізно, що дружина нагородила його ударом ножа в горло. Потім про бомбардування Львова. І Відня. Ще деінде, коли заверещала сирена, Стефан не пішов до сховища. Він лежав і читав у ванній, коли бомба розтрощила стіну і загнала йому в бік стрілу. За піаніно сидів масний маестро Раковський, що, як казали, двічі зрадив свою батьківщину — спочатку німцям, потім росіянам, — але який все одно утік в еміграцію, одному Богу відомо чому. Він учив Ластівку в таборі для переміщенців грати на піаніно. Міг годинами імпровізувати так, аж здавалося, ніби тілом його править дух Ліста. І саме цей дар, наголосив Стефан, — дар ума перетворювати недоладність досвіду в гармонію — його зрадив.

Висновок такий, додав він, втупившись у Бо, котрий, здається, єдиний його слухав, — що жоден дар, хоч який дивовижний не є, сам не зробить людину доброю.

Що довше він говорив, то жвавішим ставав. Його пам’ять грала невідшліфовану фугу. Охочих слідкувати за нею вже не було. Всі інші давно повитирали сльози, відігнали сумні думки. Вони готові вдихати сьогодення. Аркадій позіхав; Лілька мляво постукувала ложкою по суповій тарілці. Але старого переповнювали привиди. Вони надимали його, наче вітрила, що ловлять вітер. Він сміявся, щипав кінчики своїх вусів і розповідав усім, як його брат Зенон одного ранку пішов шукати підставку, на якій тримається небо. Бо бачив раму, яка втримувала шматки неба над столом. Голос Стефана струменів, наче музика, що рвалася колись з-під пальців маестро Раковського. Львів, Перемишль, Берхтесґаден: назви і люди, розділені колись десятками років і миль, раптом виявилися набитими, мов одяг, в одній шафі. Стефан так довго носив їх, що геть позношував усі.

Потім Ластівка поклала руку стрийкові на плече, і той пробудився. Закліпав очима, провів язиком по губах, прочитав «Богородице Діво» та «Отче наш», подякував та поблагословив тацю з калачем, помащеним медом.

Трапеза почалася.

-------

Його розбудив новий шум: кап, кап. Діра в даху, вода збиралася у заглибленні підлоги в ногах його ліжка. Він дивився на «Одаліску»,