Читати книгу - "Провісниця, Кетрін Огневич"

Розділ 22.Бал-маскарад

 

Прокинувшись від стуку в двері, я невдоволено засурчала і подивилася на тумбочку, де стояв годинник у вигляді сови - обідня година. Подумки хотілося дати собі стусана, оскільки я знову допізна читала лліріанські книжки, бажаючи більше дізнатися про світ, куди я потрапила загадковим чином. Черговий стукіт у двері повернув мене до реальності, і, відкинувши ковдру вбік, я встала з ліжка. Накинувши на себе халат, я попрямувала до дверей. Щойно я побачила на порозі двох вартових, і Ліару, що стояла між ними, чомусь одразу стало якось не по собі. 

— Вітаю, леді Блек. Повелитель надіслав вам Ліару, яка допоможе вам підготуватися до балу-маскараду, на який ви були запрошені. У вас є на це півгодини. Якщо через призначений час ви не вийдете зі своїх покоїв, володар велів передати, що в такому разі магія вирішить усе за вас... — сказав один із вартових, а інший злегка підштовхнув Ліару в мій бік. Дівчина винувато подивилася на мене, від чого захотілося її обійняти.

Ну от, і її, бідолаху, втягнули в цей балаган...

— Тоді в такому разі не заважайте нам, — сказала я вартовим, і взявши за руку Ліару, повела за собою, і закрила перед ними двері. Ліара миттю звільнилася від моєї хватки, і пішла до гардероба. Уявіть мою реакцію, коли вона витягла звідти темно-зелену сукню довжиною до підлоги, розшиту дорогоцінним камінням. Проте, от що цікаво - вчора я цієї сукні там не бачила...

— Гадаю, це вбрання підійде для сьогоднішнього випадку, — сказала дівчина, а потім попрямувала до мене.

— Думаєш? — прошепотіла я, коли стягнула з себе халат і Ліара допомогла мені вдягнути сукню. Наступної миті я вже опинилася перед великим дзеркалом. І знаєте, що? Я ледь змогла впізнати в прекрасній незнайомці в шикарній сукні себе. Моє волосся було зібране у високу зачіску, виставляючи напоказ тонку шию, а на обличчі буквально мінімум макіяжу.

— Усе, ви готові, — тихо пробурмотіла Ліара, і, обернувшись, я побачила, як дівчина злегка похитнулася на місці.

— Що з тобою, ЛІаро?

— Я витратила занадто багато магії, створюючи ваш образ. Все добре, не хвилюйтеся, таке іноді трапляється.

— О боги, навіщо? Для всього цього немає потреби використовувати магію. Я б і сама могла зробити це без жодної магії, Ліаро, якби ти принесли мені все необхідне. Що мені тепер робити?

— Йти на бал, звісно ж!

— А ти? Тобі ж погано.

— Вас це не повинно турбувати, Кессі... — сказала Ліара, від чого я розлютилася.

— Отакої!. Мене навіть турбує твій стан, Ліаро. І я не піду, поки тобі не викличуть цілителя! — З цими словами я одразу ж попрямувала до дверей. Щойно я їх відчинила, то побачила вартових. — Терміново викличте цілителя для Ліари, їй погано!

— Але...

— Мене не хвилює, що ви збираєтеся сказати. Я не піду звідси, поки не побачу тут цілителя, зрозуміло?

Один зі стражників важко зітхнув і провів рукою по обличчю, тоді як інший провів рукою по своєму поясу. Наступної миті переді мною з'явився повелитель. Сьогодні він був у білому костюмі, який був розшитий якимись витіюватими візерунками. Зробивши крок у мій бік, він простягнув мені свою руку.

— Леді Блек, прошу, ходімо. Про Ліару подбають.

— Я не піду, поки не побачу це на власні очі! — продовжувала я наполягати на своєму, тоді як Повелитель зробив ще один крок до мене.

— Я ціную ваше занепокоєння, леді Блек. Озирніться, і ви все побачите самі... — сказав він, і я, дослухавшись до його слів, оглянулася, і побачила поруч із Ліарою якогось чоловіка в білій рясі. Він простягнув руку до її голови, і я побачила біле світло. — Гадаю, тепер ми можемо йти?

***
Дівчина досі була збентежена, дивлячись на те, як зцілювали Ліару, а потім повернулася до нього обличчям. Кассандра Блек дивилася на володаря Лліріану так, як колись дивилася на нього його покійна дружина, коли він міг розлютити її. В очах дівчини палахкотів гнів, і все ж вона не промовила жодного слова. Взявши його за руку, вона дозволила йому відвести її подалі від своїх покоїв. 

— Знаєте, леді Блек, ви дивовижна людина, — сказав він їй, поки вони повільно йшли коридором, поступово наближаючись до бального залу. 

— І чому ж, Ваша Величносте? 

— Тому що ви поводитеся зовсім інакше. Не так, як лліріанські дівчата. Усі вони поступливі, покірні - ними дуже легко керувати. Але не вами.

— Мабуть, це через те, що я терпіти не можу, коли мною хтось намагається керувати. 

— Можливо. І цим ви нагадуєте мені одну людину... Точніше кажучи, одну жінку. 

— Кого ж? 

— О, гадаю, не варто забігати так далеко. Скажу лише те, що сьогодні ви можете дізнатися про себе щось нове. 

— Нове? Кумедно. Не думала, що я чогось не знала про себе. 

— Повірте, це так. Я не звик кидатися словами, леді Блек. Ви не замислювалися, чому вас усе ще не охоплювало бажання повернутися додому, до свого рідного світу? — запитав він дівчину, і тут же помітив здивування, що промайнуло на її обличчі. 

— Я не розумію суті вашого запитання, Ваша Величносте. 

— Я до того, леді Блек, що Земля ніколи не була вашим домом... — І, звісно ж, дівчина одразу зупинилася, а потім подивилася на нього так пильно, немов намагалася зрозуміти, про що він думав, коли сказав їй ці слова. 

— Що ви маєте на увазі, Ваша Величносте?  

— Боюся, ви не дізнаєтеся цього, поки не станцюєте зі мною пару танців, леді Блек...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍