Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Розділ 16

До обіцяних плавнів вийшли пізно вночі. Новонароджений місяць, як і годиться дітям, відправився спати задовго до півночі, — але зірки, що й далі змовницьки переморгувалися, давали цілком достатньо світла, щоб провідник не збився зі шляху. Тож Полупуд на небо частіше поглядав, ніж під ноги, — ведучи обоз степом, як капітан корабель, по такому ж безкрайньому морю, — орієнтуючись на Полярну зорю та Чумацький шлях. А коли над головою сяє такий слід, що молочно-сріблястою рікою простягнувся з півночі на південь — складно заблукати навіть недосвідченому мандрівнику.

Далеко за північ, дійшовши до йому одному відомого місця, запорожець зупинив валку, розмашисто перехрестився і розпорядився відпочивати. Змучені довгою дорогою, люди і тварини вляглися, де стояли. Навіть напитися і то ніхто не пішов, незважаючи на близькість води. І тут же міцно поснули... Ну, воно й на краще. Після пережитого, навряд чи недавніх невільниць відвідали б приємні сновидіння та спогади.

А мені спати не хотілося зовсім. Мабуть, позначилася перевтома. З незвички. У місті який найдовший пішохідний маршрут? До найближчої булочної або зупинки громадського транспорту — і знову назад, на диван. А ми, за вчорашній день і сьогоднішню частину ночі, навіть рухаючись зі швидкістю волової упряжки, відмахали добрячих п'ятдесят кілометрів. Якщо не більше. Зробивши за весь час шляху тільки чотири коротких зупинки... Напоїти і погодувати худобу.

При цьому самі обходилися сухарями, в'яленим м'ясом, що по твердості не поступалася сухарям, і сирою водою. Я, в усякому разі, другий раз пробувати кумис не став. А заодно і від парного молока відмовився, коли баби вечором подоїли корів. Акліматизація і без того штука примхлива, навіщо ризикувати даремно...

Але найбільше мені хотілося скупатися. Піт, яким просякнула кожна ниточка сорочки і шароварів, з одного боку послужив добру службу, — перебив усі запахи колишнього господаря і дозволив відчувати чужий одяг, як власний. А з іншого... скажу відверто, ніколи не думав, що від людини може так смердіти.

Загалом, нехай без мила і шампуню, нехай у холодній воді, але — негайно. І обов’язково з головою. Поки там непотрібна в господарстві живність не завелася.

Не в змозі думати більше ні про що інше, я покинув табір і рушив до заростей очерету, що позначали край суші, на ходу стягуючи з себе сорочку, що мов друга шкіра прилипла до тіла.

— Гей, ти що задумав, оголошений? — гукнув мене Василь і виник поруч, немов з-під землі виріс. — Далеко зібрався?

— Зіпрів, спасу немає. Хочу скупатися і випрати одяг, поки баби сплять. Щоб вранці голяком не ходити...

— Зараз?

Щось у голосі Василя мене насторожило, але не настільки щоб не підтвердити.

— А що? Мені ж не голитися. Зірки світять. Повз морду долоні з водою не пронесу.

Полупуд миттєво опинився поруч. Якось дивно оглянув мене з ніг до голови, ніби вперше бачив, поклав руку на ефес шаблі і, тоном що не терпить заперечень, зажадав:

— Повз морду, кажеш? А ну, читай «Отче наш»!

Крім суворого тону в усій поставі запорожця відчувалася така напруженість, що я не задаючи жодного питання, швидко осінив себе хресним знаменням і завчено затараторив:

— Отче наш, іже єси на небесах! Нехай святиться ім'я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя як на землі, так і на небі. Хліб наш насущний дай нам днесь і зостав нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи від лукавого. Бо Твоє Царство і сила і слава на віки. Амінь.

— Амінь... — з видимим полегшенням повторив за мною Василь і теж перехрестився. — Затопчи тебе комар, Петре... Хіба можна так над живою людиною знущатися? От же, послав мені Господь кару... — Полупуд поперхнувся. — Себто, молодика в науку... Що не зробить, то все, як горбатого до стіни припасує.

— Так що ж сталося, батьку... — я як і раніше нічого не розумів, тож про всяк випадок трохи підлестився. — Можеш пояснити по-людськи?

Запорожець покивав співчутливо і пробурчав:

— Не дарма кажуть: якщо Бог хоче покарати чоловіка, то забирає в нього розум. Ти ж купатися йшов...

Схоже, розмова заходила на друге коло, так і не прояснивши ситуацію.

— Зачекай, Василю... Не говори зайвого. Просто відповідай на питання. Що поганого в тому, щоб покупатися перед сном? Змити бруд, втому?..

— Вночі?!

Тон, яким було вимовлено це єдине слово, пояснював якщо не все, то багато. Он у чому, виявляється, проблема. Причина настороженості запорожця не в мені, а у забороні нічного купання. Неважливо чому, але це табу, настільки сильне, що козак, якому я двічі врятував життя, готовий був мене... Ні, краще не думати про те, що Василь справді міг зробити, якби молитва не допомогла, — а прийняти покаянний вигляд і пробурмотіти самим безневинним тоном:

— Я ж не збирався пірнати. Тільки похлюпатися біля берега і все... Ніхто б і не дізнався.

— Ой, біда, біда... — Полупуд звично дістав носогрійку, але тютюном набивати не став, просто покрутив у пальцях і засунув назад. — Що ж мені з тобою робити? За кожним кроком не встежиш... А пояснювати все підряд, та ще й таке, що відомо кожній дитині, що тільки відпустила мамин поділ, теж неможливо... Скажи, Петрусю, невже ти нічого про річкову нежить не знаєш? Водяника, болотного... мавок, русалок?..

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍