Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Сказати, що чув, але забув — по-дурному якось. Та й набридло. Сказати, що не чув — може голос видати. Довелося невизначено потиснути плечима. Нехай Василь сам тлумачить, як захоче.

— Угу… Все ще гірше, ніж я думав... Гаразд, хлопче, сьогодні вже не до розмов  стомився так, що язиком ледь обертаю. А як влаштуємо жіноцтво та вирушимо на Запоріжжі, ось тоді, в дорозі, про все і переговоримо. У тому числі і про нежить. А зараз, просто повір мені на слово — немає більшої дурниці, ніж купатися вночі. Тим паче, одному і в невідомому місці. Я не стверджую, що тут нечисто, а поміж русалок та інших потвор не проштовхнутися, але що жоден піп ніколи тут молебень не служив і хрест у воду не занурював, хоч об заклад побитися...

Василь, смачно позіхнув, перехрестив рота і продовжив з ледь відчутною насмішкуватістю в голосі.

— А якщо до майбутнього пана курінного отамана без вечірньої купелі сон не йде, то піди, зміни Охріма. Йому все ж давно за півстоліття перевалило. Міцний ще дуб, але роки своє беруть. Покараульте разом з Тарасом до світанку. А як засіріє — баб не буди, нехай сплять, поки корови не розбудять… тільки мене піднімеш. Пошукаю переправу. Давненько я тут не був... Щось прикмет не бачу. Ну, нічого. То не страшно. З Божою допомогою, якось знайду брід. Та сонце допоможе старі сліди розплутати...

З цими словами запорожець розтягнувся на землі, навіть не сходячи з місця, але не захропів, а пробурмотів навздогін:

— І не шкодуй, що не вмився, Петрусю. Менше комарі заїдати будуть... То шляхетна мошва, не ґедзі, справжнього козацького духу цураються.

Підбадьорений таким «приємним» бонусом, я повернувся до обозу. Звільнені з татарського полону невільниці ніколи не козакували, та й з чумаками не ходили, так що на ночівлю вози в коло не поставили, а просто збилися в купу, поближче один до одного, — та так і спали покотом.

Охрім з Тарасом відійшли трохи назад, щоб мати на оці весь табір і щоб шум, створюваний навіть сплячими людьми і тваринами, не заважав слухати степ. Вночі дозорцю і найкращий зір мало допоможе, а от звуки, особливо над водою і перед світанком, далеко розносяться. Тож, якщо вмієш слухати — степ усе розповість і про небезпеку попередить.

Побачивши мене, дозорні піднялися назустріч. Неквапливо, з почуттям власної гідності, але і не проігнорували, проявили повагу.

Я ще вчора помітив, що супутники мене не те щоб цураються, але тримаються наосібно. За словами Полупуда, селяни знали, кому зобов'язані звільненням — тому ставилися по-доброму, з вдячністю. Але дивилися не як на рівного, тож і поводилися трішки насторожено. Немов я був, ммм... аспірантом, що ненароком зайшов на студентську вечірку.

— Доброї ночі добрим людям... — привітався я якомога привітніше, щоб згладити незручність. — О, та у вас багаття горить... Приймете до компанії, погрітися? А то холодно біля води... Полупудові хоч би що, а я — змерз трохи...

Вогонь селяни розвели вміло, у ямці. Так що світла від полум'я навіть з кількох кроків помітно не було. Зате тепло відчувалося. І аромат шинки, що запікалася на вугіллі приємно лоскотав ніздрі.

«Яка шинка... — хмикнув я подумки, поправляючи самого себе. — Не дав Господь розуму, вважай каліка. Цілий віз свіжого м'яса!»