Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"

- Глава 17.2 -

Далі їдемо мовчки. Мирон думає про щось своє, а я намагаюсь не думати зовсім. 

Та коли бачу будинок, в якому тепер буду жити, миттєво перемикаюсь на іншу хвилю. Тут можна гуляти, дихати свіжим повітрям і просто відпочивати морально. 

Головне, щоб Мирон не дуже часто на очі потрапляв, а краще – взагалі ніколи. 

– Нарешті! – з будинку виходить Олена Станіславівна і міцно мене обіймає. – Як ти, люба? Все добре?

– Так, дякую, – кажу і йду за нею до будинку. 

На кухні мене чекає ситний сніданок, а аромати стоять такі, що рот миттєво наповнюється слиною. Я розумію, що тут мене будуть любити та  оберігати, і це дуже тішить. 

Мирон кудись йде, а я сідаю за стіл. Не встаю, поки не з’їдаю все, і Олена Станіславівна мене відпускає. Далі показує мені кімнату на першому поверсі, і вона дуже мені подобається. Це в тисячу разів краще ніж лікарняна палата. 

– Ти можеш гуляти територією. Можеш брати з холодильника їжу і сама собі готувати. Не соромся, добре? – питає Олена Станіславівна.

– Добре, – киваю. – Дякую вам.

– Ну що ти, люба! – усміхається жінка. – Це ми тобі дякуємо. 

І знову ця жінка так тепло мене обіймає, що я не можу стримати сльози. На щастя, вона їх не помічає і залишає мене в кімнаті одну, а я сідаю на ліжко і витираю сльози руками. 

Не хочу бути плаксою, особливо тепер, після всього, що пережила, але дуже важко стримувати себе. Я не розумію, чому поруч з Мироном хочу плакати від злості та якоїсь зневіри, а поряд з його мамою я наче під захистом і є надія, що все буде добре. 

Розібравши свої речі, вирішую піти прогулятися. Мене одразу зачарувала територія навколо будинку, і я не втрималася. 

Спочатку йду на терасу, а звідти ступаю по м'якій траві вглиб саду. Тут багато дерев, кущі троянд і чути спів птахів. Усміхаюсь, вдихаю свіже повітря і відчуваю себе практично щасливою. 

– Ти усміхаєшся. Це добре, – говорить Захар, зупинившись у мене за спиною. 

– Тут дуже гарно, – кажу. – Не можу втриматися. 

– Ти теж дуже гарна, – Захар оглядає мене прискіпливо, а мені від цього погляду стає ніяково. 

Схоже, ми знову повертаємось до того, на чому закінчили. 

– Дякую, – стримано кажу. – Ти приїхав у гості до батьків? 

– Я живу тут, Ясю. Тому тепер будемо бачитись частіше, – Захар усміхається, а я ще більше ніяковію. 

Виходить, тепер ми будемо бачитися кожного дня. Чи добре це? 

– Тобі не сподобалася ця новина? – питає, помітивши мій стан. 

– Та ні, все добре, – кажу. – Просто не думала, що ти з батьками проживаєш. 

– Прогуляємось? Територія тут величезна, – пропонує Захар, а я погоджуюсь. Сьогодні він спокійний та врівноважений. Не переходить межу і розмовляємо ми здебільшого про роботу. 

Захар має свій клуб і планує відкривати ще один. Йому подобається нічне життя та рух навколо, коли Мирон – людина бізнесу і великих грошей. 

Навіть тут вони сильно відрізняються один від одного. 

Ми повертаємось з прогулянки веселі та розслаблені. Захар вміє підняти настрій, і мушу зізнатися собі, що сьогодні він відкрився мені з іншого боку. Я завжди намагалася тримати між нами дистанцію, але не цього разу. Нам жити під одним дахом, і це про щось та й каже. Треба налагоджувати стосунки. 

– Як тобі прогулянка, Ясю? – питає Ольга Станіславівна, зустрівши нас на терасі. 

– У вас тут неймовірно гарно, – щиро відповідаю. – І компанія для прогулянок у мене є тепер. 

– Звертайся! – Захар торкається мого плеча і легенько стискає. Олена Станіславівна усміхається, але не всім так радісно. 

Я бачу Мирона, котрий з'являється за спиною у матері. Він невдоволено дивиться на брата, а тоді на мене. Сумніваюсь, що він ревнує зараз. Просто злиться, що його брат приділяє мені увагу і я відповідаю взаємністю. 

– Що тут відбувається? – холодно питає. 

– Привіт, синку! – Олена Станіславівна повертається до сина, але його погляд прикутий до мене. Захар руку забирає, але продовжує стояти поруч. – Ти вирішив пообідати з нами? 

– Я приїхав, щоб з Ясею поговорити, – цідить. – Дозволиш? 

Мені не подобається погляд Мирона, і тон його голосу теж. Його невдоволення – це його справа, і не треба нам всім його демонструвати. 

Невже цей чоловік ніколи не зміниться і власні інтереси завжди будуть на першому місці? Мабуть, ніколи. Шкода, але на диво я більше не чекаю. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍