Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"

- Глава 18 -

– Давай тут поговоримо, – сідаю в крісло на терасі, а Захар з Оленою Станіславівною залишають нас удвох. Мирон сідає поруч і якось втомлено чи то нервово проводить рукою по обличчю. 

– Ясю, я довго думав і дійшов висновку, що нам з тобою треба одружитися, – заявляє. 

– Навіщо? – питаю спокійно. Насправді практично нічого в моїх відчуттях не змінилося після його слів. Мабуть, чогось подібного я чекала. 

– Тобто? – хмуриться. – У нас буде дитина, і вона має народитися в повноцінній родині. У нас ще є час звикнути одне до одного. Спробувати налагодити стосунки. Ти можеш переїхати до мене, щоб зробити це було краще. 

Будь-яка інша дівчина на моєму місці раділа б цій пропозиції, але не я. Мені щось зовсім нерадісно, а от сумно ще – й як. 

Якщо Мирон вважає, що, з’їхавшись, щось зміниться, то сильно помиляється. Нічого не зміниться. 

Можливо, таким чином він хоче мене втримати. Розуміє, що ми не будемо разом, і робить ось такі спроби прив'язати мене до себе. 

Це так неприємно і якось по-дитячому. Ні щоб взяти ситуацію в свої руки і розпочати зміни з себе самого. Сказати правду! 

Так, я був неправий. Пробач за те, що хотів вбити нашу дитину. Я зроблю все, щоб ти мені пробачила. Щоб покохала знову…

Я хочу почути щось подібне. Хочу відчути, що Мирон розкаюється. На цей момент цього не чую. 

– Мироне, я не переїду до тебе, – кажу спокійно. – І виходити за тебе не стану. Це нічого не змінить. Не шукай легких шляхів вирішення проблеми. Спробуй розібратися в собі, чого ти хочеш. Я не вірю, що в один момент ти забув Єву і закохався у мене. Так не буває. Тому не муч себе і мене заодно. Ти можеш бути батьком нашому синові, але чоловіком мені ти не будеш. 

Залишаю Мирона на терасі, а сама йду в будинок. У голові з'являється думка, що кожна наша зустріч приносить чергове розчарування. 

Дуже шкода, що я кохала цього чоловіка. Дуже шкода, що він ніколи цього не цінував. 

– Усе добре? – питає Захар, коли з'являюся у вітальні. 

– Звісно, – усміхаюсь йому. 

– Ясю, скоро буде обід. Сподіваюсь, що ти любиш борщ. Наша кухарка готує неймовірно смачний, – розповідає Олена Станіславівна. 

– Люблю, – відповідаю. – Я все люблю. 

– А де Мирон? Він не буде обідати? – жінка оглядається назад, але сина не бачить. 

– Мабуть, ні, – кажу. – Не знаю. 

Мирон на обід не з'являється. Схоже, він не їсти сюди приїздив. Мені ж так добре в компанії Захара та його батьків, наче я вдома. Дмитро – тато Захара, приєднується до нас. І хоч виглядає він не дуже, підтримує розмову та усміхається. 

Коли обід закінчується, Дмитро Вікторович просить мене перейти у вітальню, щоб поговорити. З цим чоловіком я ще жодного разу не говорила один на один. Дуже цікаво буде його почути. 

– Ярославо, для початку хочу подякувати тобі за те, що погодилася жити в нашому домі. Змінила свої плани заради нас, – говорить повільно. – А ще я хочу про Мирона кілька слів сказати. Я сподіваюсь, що ти мене слухаєш. 

– Звісно, – киваю. 

– Мій син Мирон дуже працьовитий. Він любить компанію. Він тримає її на плаву своїми силами. Але… Мирон зовсім не вміє слухати своє серце, і це його велика проблема. Ярославо, мені прикро, що мій син відправляв тебе на аборт. Цьому немає пояснень. Не так я його виховував. Але я вірю, що Мирон може змінитися. Просто… йому треба допомогти. Трішечки. 

– Ви хочете, щоб допомогла йому я? – питаю обережно. 

– Тільки ти, – відповідає. – Дай йому ще один, останній шанс. Це я тебе прошу як його батько. Впевнений, що Мирон впорається. Він не безнадійний. 

– А якщо не впорається? – питаю прямо. – Зараз я не в тому стані, щоб проводити якісь експерименти. 

– Тепер у тебе є ми. Ти не одна, – Дмитро Вікторович накриває мою руку своєю, а мені так шкода його стає. Видно, що Захар дуже схожий на свого тата. Олена Станіславівна також хороша. 

Тільки Мирон наче від чужого чоловіка, хоча Дмитро так щиро за нього хвилюється. 

– Я спробую, – відповідаю. – Та нічого обіцяти не можу. 

– Я розумію. Дякую тобі за це, – Дмитро усміхається, але його погляд залишається сумним. 

Мені дуже шкода цього чоловіка. Видно, що хвороба забирає у нього останні сили. Я дуже хочу, щоб він дочекався народження онука і зміг взяти його на руки. 

Саме заради цього я тут. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍