Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Глава 17

— Повернись! — промовила Ліна.

Я повернулась, і вона закріпила на тканину ще одну булавку.

— Нагадай мені, чому я повинна зараз тут стояти, і бути тобі живим манекеном? — поцікавилась я.

— Бо ти дуже хороша людина й подруга, а тепер нахились. — попросила вона, і заколола ще одну на корсеті.

Я розправила плечі й витягнулась дугою, коли вона відійшла на декілька метрів від мене, щоб глянути здалеку.

— Виглядає просто вражаюче. — задоволено сказала дівчина.

Я полегшено видихнула, і опустила плечі. Якщо їй подобався результат, то це означало, що я скоро буду вільна.

Я опустила погляд вниз на спідницю плаття. Воно і справді було вражаючим. Корсет був осипаний дрібними камінцями, на грудях масивний бант, а з боку довгий шлейф. Кожна жінка була б в захваті від нього. Я повернулась, і вона легенько розсунула бігунок.

— І не варто лишати без уваги, що потім я тебе пригощаю солодким.

— Не можу дочекатись, коли спробую знову той десерт. — видихнула я, і вона розсміялась.

Ліна знала, що мене легко вмовити, а я й не проти допомогти подрузі.

Коли ми вийшли з ательє, то зайшли в одне з кафе, яке було неподалік. Я взяла собі тістечко, і розрахувавшись ми вийшли на вулицю.

— Людей хмара. — пробурмотіла Ліна.

Я обернулась в бік дверей, і була шокована побачивши, яка величезна черга вишикувалась до прилавка. Не могла повірити, що ми так довго вистояли. Але смак десерту того вартував : я це точно знала.

— Підемо в парк? — запитала я.

— Гаразд. Я не проти пройтись. — вона знизала одним плечем.

Ми зупинились на світлофорі. Коли загоріло зелене світло перейшли дорогу, і повернули в сторону парку. Свіже повітря наповнило мої легені, коли я глибоко вдихнула. Погода була хмарною, але сонце знаходило промежини, щоб визирнути назовні.

— Нервуєш перед показом? — запитала я, коли ми проходили парком, і сіли на одну з лавок.

— До нього ще два тижні, але збрешу коли скажу, що — ні. Я розумію, що мені є що показати, вже майже все готово. Але це невідоме відчуття не полишає мене,  — щиро відповіла вона. — Я часто задумуюсь над тим : що я робитиму, якщо їм не сподобається? Або не виправдаю очікувань, і розчарую їх…

Я поставила свою руку поверх її.

— В тебе все вийде. Я  не знаю кращого дизайнера за тебе. Ти створюєш дивовижні образи, і я дуже пишаюсь, що маю таку талановиту подругу. — тепло промовила я.

— Не хочеш стати моїм особистим мотиватором?

Я вдавано насупилась.

— Я думала, що я вже ним є. — постаралась сказати це обурено.

Вона хитнула головою та усміхнулась.

— Ти ж прийдеш?

Я глянула їй в очі, і там читалась надія, хоч їй не варто було перейматися.

— Ти ще запитуєш?! Звичайно прийду.

— Я подумала… може у вас з Давидом є плани.

— Я їх все одно б скасувала, — запевнила її. — Я б не пропустила показ майбутньої відомої дизайнерки.

— Ох… — вона закотила очі. — Ти лестиш мені.

— Я просто вірю в тебе. — сказала я.

— До речі, що у вас там з Давидом, розібралась у своїх почуттях?

Я нервово провела рукою по тканині штанів, розправляючи маленькі складочки. Я не знала, що їй відповісти.

— Все складно… я…

— Далі уникатимеш його?

— Як би це було легко, — зітхнула я. — Того тижня ми були з його друзями в заміському будинку, і коли нам випала нагода трохи побути на самоті, я поділилась з ним своїм спогадом з дитинства.

Ліна не перебивала мене, уважно слухаючи.

— Думаєш, я занадто йому відкриваюсь?

Я втомлено потерла чоло.

— Ні. Я думаю, що не потрібно замикатись. Ти ж не знаєш, може у вас дійсно є шанс бути разом.

— Цього точно не може бути. Він чітко дав зрозуміти на початку, що він не бажає закохуватись.

— А зараз?

На мить я задумалась над її запитанням. Але потім приречено похитала головою.

— Ти не знаєш. — відповіла вона замість мене.

— Не знаю. — підтвердила я.

— Отже, тобі треба дізнатись. — промовила вона.

— Як?

— Запитай прямо.

— О, ні! — швидко скрикнула. — Я цього не робитиму, бо якщо це буде не взаємно я буду виглядати в його очах як закохана ідіотка.

— А якщо не зробиш цього ніколи не дізнаєшся.

— Якось переживу. — пробурмотіла я, і продовжила їсти тістечко.

***

Під кінець дня я роздратовано закрила кришку ноутбука та відкинулась на спинку крісла. Слова Ліни весь час крутилися у моїй голові не даючи спокою. Я не була противником того, як дівчата перші зізнаються в коханні чи роблять перший крок. Але визнаю я — боягузка, бо мені забракло б сміливості, щось таке утнути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍