Читати книгу - "Місто дівчат"

своєму розкішному будинку казино. Отож, Едно, ти не втратиш елегантності, за яку тебе знають і люблять, та водночас зіграєш у комедійному ревю разом із артистками й танцюристками — а їх якраз полюбляють наші глядачі. Як на мене, геніальний план. А ще Біллі каже, що було б смішно, якби нічний клуб став ще й борделем.

Олів насупилась.

— Мені не подобається ідея, щоб дія нашої п’єси відбувалася у борделі.

 — А мені подобається! — широко усміхнулася Една. — Ідея прекрасна! Я буду і господинею борделю, і власницею підпільного бару. Чудесно! Ви собі уявити не можете, як мені хочеться за стільки часу зіграти в комедії — це мені як бальзам на душу. В останніх чотирьох п’єсах я грала або пропащу жінку, яка вбила свого коханця, або багатостраждальну дружину, чийого чоловіка прикінчила пропаща жінка. Я вже втомилася від драм.

Тітка Пеґ світилася від щастя.

— Що хочете кажіть про Біллі, та він геній.

Вираз лиця Олів свідчив про те, що вона багато чого хотіла сказати про Біллі, але мовчала.

Тітка Пеґ обернулася до нашого піаніста.

— Бенджаміне, попрошу тебе написати для цієї вистави винятково добру музику. В Едни прекрасний альт, і я б дуже хотіла, щоб її голос долетів до кожного куточка «Лілеї». Напиши для неї якісь розумні пісні, а не ті солодкаві балади, які я зазвичай змушую тебе писати. Або вкради щось у Коула Портера, як ти часом робиш. Тільки щоб вийшло щось дійсно хороше. Я хочу, щоб ця вистава злетіла.

— Я нічого не краду в Коула Портера, — сказав Бенджамін. — Я взагалі ні в кого не краду.

— Хіба? А я завжди так думала, бо твоя музика дуже схожа на ту, яку пише Коул Портер.

— Чесно кажучи, я навіть не знаю, що на це відповісти, — мовив Бенджамін.

Тітка Пеґ здвигнула плечима.

— То, може, Коул Портер краде музику в тебе, Бенджаміне? Хтозна. Словом, просто напиши кілька люксусових мелодій — це все, що я від тебе хочу. Створи для Едни щось сенсаційне.

Тоді вона повернулась до Селії:

 — А ти, Селіє, гратимеш інженю.

Містер Герберт хотів було щось сказати, але тітка Пеґ нетерпеливо махнула на нього рукою, аби мовчав.

— Ні, слухайте всі мене. Наша інженю — інша. Я не хочу, щоб цього разу наша героїня була бідною сиріткою у білій сукенці і з очима як блюдця. Я собі уявляю цю дівчину так:  вона має дуже провокативну манеру ходи і розмови — як ти, Селіє, — але світ її ще, так би мовити, не зіпсував. Вона зваблива, але оточена ореолом невинності.

 — Повія із золотим серцем, — сказала Селія, яка була розумнішою, ніж здавалося.

— Саме так, — мовила тітка Пеґ.

Една легенько торкнулася руки Селії:

 — Назвімо твою героїню забрьоханою голубкою.

— Таку роль я зіграю, нема питань, — Селія поклала собі на тарілку ще одну відбивну. — Містере Герберт, скільки в мене буде реплік?

— Не знаю! — містер Герберт з кожною хвилиною здавався все нещаснішим. — Я поняття не маю, як писати роль для… забрьоханої голубки.

— Я допоможу вам щось придумати, — запропонувала свою поміч Селія — драматургиня ще та.

Тітка Пеґ обернулася до Едни:

— Знаєш, що сказав Біллі, коли почув, що ти тут? «Ох, як я заздрю Нью-Йорку». От що.

— Та невже?

— Ага, він любить пофліртувати. А ще сказав: «Дивись, бо з Едною ніколи не знаєш, як вийде: одного вечора вона грає на сцені прекрасно, а іншого — бездоганно».

Една усміхнулась.

— Як мило! Біллі краще за всіх уміє дати жінці відчути себе привабливою — часом і десяти хвилин досить! Але в мене є до тебе одне питання, Пеґ: для Артура знайдеться якась роль?

— Звичайно, — відповіла тітка Пеґ. І я відразу зрозуміла, що ніякої ролі для Артура вона не мала. По суті, мені було ясно як білий день, що вона взагалі забула про його існування. Але Артур, той простакуватий красунчик, нікуди не подівся, а сидів собі разом із нами й чекав на свою роль так, як лабрадор чекає, коли йому кинуть м’яч.

— Звісно, що в нас знайдеться роль для Артура, — мовила тітка. — Я хочу, щоб він зіграв… — вона завагалась, але тільки на секунду (той, хто не знав тітку Пеґ, цього б навіть не помітив) —…поліцейського. Так, Артуре, ти гратимеш роль поліцейського, який весь час намагається прикрити той підпільний бар і який закоханий у героїню Едни. Ти даси раду з американським акцентом? Як гадаєш?

— Я з будь-яким акцентом дам раду, — фиркнув Артур, і я відразу здогадалась, що з цим він точно не впорається.

— Поліцейський! — плеснула в долоні Една. — І ще й закоханий у мене! Оце так весело буде!

— Уперше чую про роль якогось там поліцейського, — озвався містер Герберт.

— Як це ви не чули, містере Герберт, — сказала тітка Пеґ. — Ця роль від самого початку була у сценарії.

 — У якому сценарії?

 — У тому, що ви почнете писати завтра вранці, як тільки сонце зійде.

Містер Герберт мав такий вигляд, ніби в нього от-от здадуть нерви.

— А я співатиму якусь пісню? — поцікавився Артур.

— Пісню? — тітка Пеґ знову замовкла на секунду. — Ну так. Бенджаміне, не забудь, будь ласка, написати для Артура пісню, про яку ми говорили. Пісню поліцейського.

Дивлячись тітці Пеґ у вічі, Бенджамін повторив із ледь відчутним натяком на сарказм:

— Пісню поліцейського.

— Так, Бенджаміне. Ми вже про це говорили.

— Може, я просто вкраду пісню поліцейського у Ґершвіна, га?

Але тітка вже обернулася до мене.

— Костюми! — радісно мовила вона, та щойно це слово вилетіло з її рота, як Олів повідомила:

— У нас дуже мало грошей на костюми.

Усмішка тут же зникла з лиця тітки Пеґ.

— Чорт забирай! Я про це зовсім забула.

— Нічого страшного, — сказала я. — Я куплю все, що треба, у Ловцкі. Емансипе носили простенькі сукні.

 — Прекрасна ідея, Вівіан, — мовила тітка. — Я знала, що ти залагодиш це питання.

— За якнайменшу суму, — додала Олів.

— За якнайменшу суму, — погодилася я. — Якщо треба буде, то докину зі своїх.

Розмова тривала: усі, крім містера Герберта, ввійшли в азарт і пропонували свої ідеї для шоу, а я тим часом пішла в дамську кімнату. А коли вийшла звідти, мало не налетіла на вродливого молодого чоловіка у широкій краватці і з вовчим виразом обличчя, який чекав на мене в коридорі.

 — А твоя подружка — гарнюня, — сказав він, кивнувши у бік Селії. — І ти теж.

— Нам про це вже казали, — відповіла я, не відводячи погляду.