Читати книгу - "Місто дівчат"

class="p1">— Хочете поїхати до мене додому, дівчата? — запитав він без усяких там церемоній. — Мій друг має машину.

Я придивилася до нього уважніше. Виглядав він геть підозріло. Такий собі вовк, який щось замислив. Не з тих, з ким варто сваритися чемній дівчині.

 — Можливо, — відповіла я — і не збрехала. — Але спочатку нам треба закінчити зустріч із нашими колегами.

— Колегами? — пирхнув він, обвівши поглядом наш столик, за яким зібралися чудні й галасливі екземпляри: розкішна артистка, здатна довести до інфаркту своєю красою, неохайний сивий чоловік у самій сорочці, висока, недбало вбрана немолода жінка, низька штивна пані, стильно одягнута заможна леді, приголомшливий красень із виразними рисами лиця й елегантний молодий темношкірий чоловік у бездоганно скроєному костюмі в тонку смужку. — І чим це ви таким займаєтеся, лялечко?

— Театром, — відповіла я.

Нібито ми могли займатися чимось іншим.

Наступного дня я прокинулася, як завжди, рано-вранці — з похміллям, типовим для літа 1940 року. Моє волосся тхнуло потом і цигарками, а руки й ноги переплелися з руками й ногами Селії. (Ми таки поїхали з «вовком» та його другом — думаю, тебе шокувала ця новина, — і нічка випала напружена. Я почувалась так, ніби мене щойно виловили з каналу Ґованус.) Прийшовши на кухню, я застала там містера Герберта: той сидів, спершись чолом на стіл і чемно згорнувши руки на колінах. То була нова поза для нього — нове дно меланхолії, сказала б я.

— Доброго ранку, містере Герберт, — привіталася я.

— Я готовий розглянути докази, які це підтверджують, — відповів він, не відриваючи чоло від стола.

— Як ви сьогодні почуваєтеся? — поцікавилась я.

— Блаженно. Пречудово. Піднесено. Наче султан у своєму палаці.

 Він так і не підняв голови.

— А як поживає сценарій?

— Май Бога в серці, Вівіан: перестань мене розпитувати.

Наступного ранку — і ще кілька ранків опісля — я застала містера Герберта в тій самій позі. Я не розуміла, як можна так довго сидіти, спершись чолом на стіл, і не дістати розрив аневризми. Настрій його — як і череп — вперто не піднімався, принаймні я цього не бачила. А записник тим часом лежав біля нього — він його й пальцем не торкнувся.

— З ним нічого поганого не станеться? — запитала я тітку Пеґ.

— Написати п’єсу не так легко, Вівіан, — сказала вона. — Проблема в тому, що я прошу його написати щось хороше, а раніше я ніколи про таке не просила. І тепер йому голова пішла обертом. Але я думаю про це так. Під час війни британські військові інженери завжди казали: «Ми зможемо це зробити, навіть якщо це неможливо». Театр працює точно так само. Як воєнна машина! Я часто вимагаю від людей більшого, ніж те, на що вони здатні. Принаймні колись вимагала, перш ніж постаріла і серце моє зм’якло. Тому я вірю, що містер Герберт упорається.

Я в це не вірила.

Якось ми із Селією прийшли додому пізно ввечері — як завжди, під мухою — і перечепилися через тіло, яке лежало на підлозі у вітальні. Селія скрикнула. Я ввімкнула світло й побачила, що на середині килима лежить горілиць, згорнувши руки на грудях, містер Герберт. Я вже злякалася, що він мертвий. Але він кліпнув очима.

— Містере Герберт! — вигукнула я. — Що ви тут робите?

— Пророкую, — сказав він, не ворухнувшись.

— Що… що пророкуєте? — перепитала я: язик у мене заплітався.

— Кінець, — відповів він.

— Ну, тоді спокійної ночі, — я вимкнула світло.

— Прекрасно, — пробурмотів він, коли ми із Селією побрели далі до своєї кімнати. — Ніч у мене точно буде спокійна.

Поки містер Герберт страждав, усі решта завзято працювали над виставою, яка досі не мала сценарію. Тітка Пеґ і Бенджамін уже взялися за пісні: ціле пообіддя вони сиділи за роялем, перебирали різні мелодії та підбирали слова.

— Я хочу, щоб героїню Едни звали місіс Калевала, — сказала тітка. — Звучить пафосно й загадково, і з таким прізвищем можна заримувати багато слів.

— Мала, знала, брала, крала, Калевала, — мовив Бенджамін. — З таким можна працювати.

— Я тільки не впевнена, чи вона щось крала. Але це вже таке — побачимо. У першому номері, коли місіс Калевала втрачає всі гроші, вигадай для неї якусь пафосну пісню, аби показати, що вона не з простих. Заримуй якісь довгі слова. Раювала. Сплюндрувала. Тамувала.

— Або хор може перейтися питаннями про неї, — запропонував Бенджамін. — Щось типу: «Кого благала?», «Від кого дістала?», «З ким справу мала?».

— «Катастрофа! Зруйнувала!»

— «Депресія! Підірвала — бідолашна Калевала».

— «Зацькувала. Змордувала. Як попадя, бідувала».

— Е ні, Пеґ, — перестав грати Бенджамін. — Моя мама — попадя, а вона зовсім не бідує.

— Я плачý тобі не за те, щоб ти забирав руки з клавіш, Бенджаміне. Бренькай далі. У нас якраз почало щось виходити.

— Ти взагалі мені не платиш, — сказав Бенджамін, поклавши руки на коліна. — За три тижні я не отримав ні копійки! Кажуть, ти нікому не заплатила.

— Що, справді? — запитала тітка Пеґ. — А на що ж ти тоді живеш?

— Духом Божим живу. І недоїдками після твоєї вечері.

 — Вибач, дитинко! Я поговорю про це з Олів. Але пізніше. А тепер давай усе спочатку, але додай ту мелодію, яку ти грав, коли я застала тебе за роялем. Вона мені сподобалась. Пам’ятаєш? То було в ту неділю, коли по радіо передавали матч, де грали «Джаєнтс».

— Поняття не маю, про що ти, Пеґ.

— Грай, Бенджаміне. Просто грай. Зараз усе згадаєш. А потім напиши, будь ласка, пісню для Селії, яка має називатися «Чемною дівчинкою я буду потім». Вдасться тобі таке написати, як гадаєш?

— Якщо ти мене годуватимеш і платитимеш мені гроші, я зможу написати все, що завгодно.

А я тим часом придумувала костюми для акторів, насамперед для Едни.

Една побачила мої ескізи і захвилювалася, що вона «втопиться» у неприталених сукенках у стилі 1920-х років.

— Той стиль не пасував мені, коли я була молода й гарна, — сказала вона, — і сумніваюсь, що пасуватиме тепер, коли я стара й не першої свіжості. Ти маєш хоч трохи їх приталити. Я знаю, що тоді була інша мода, але мусиш якось викрутитися. Крім того, моя талія зараз трохи ширша, ніж мені хотілося б. Тут теж мусиш щось вигадати.

— Ніяка вона не ширша, — відповіла я, бо справді так вважала.

— Та ні, ширша. Але не хвилюйся — за тиждень до вистави я, як завжди, сяду на дієту з рисового відвару, грінок, мінеральної олії й проносного. Схудну. А поки що зроби вставки, щоб потім тугіше затягнути