Читати книжки он-лайн » Різне » Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський

Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

116
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 201
Перейти на сторінку:

Пройшли з кілометр, і вона мені вказала на червоний великий будинок. Став я і читаю: «30-та залізнична трудшкола імені Т. Г. Шевченка».

Жінка пішла своєю дорогою далі, а я зайшов у подвір'я й запитав першого зустрічного: «Як тут можна побачити Петра Гавриловича Михайлівського?» (цебто дядька свого, а маминої сестри чоловіка).

Той відповідає, що Петро Гаврилович сидить зараз у шкільному кабінеті, провів мене і показав двері.

Заходжу у кабінет, поздоровкався зі своїм дядьком, сказав, хто я і що я, але він мене бачив дуже давно, так що й пізнати не зміг, і послав мене до тітки, яка частіше бувала в нас і знала мене краще, ніж дядько. Повела мене якась дівчина до них на квартиру.

Тітка в той час щось робила у кухні (жили вони біля самої школи, через дорогу), як глянула на мене, то так зразу і впізнала. Я привітався до неї, почоломкались; вона подала мені стілець, я сів. Тітка й запитує, яким це я чином тут опинився.

Я, звичайно, за заздалегідь обдуманим планом почав брехати, що приїхав у гості. Бачу, тітка щось не дуже-то йме віри та каже: «Як же це тебе мама могла відпустити в гості, коли надворі осінь і роботи сила?» - «Ну що ж, - кажу, - відпустила, та й усе».

Ну гаразд. Повірила вона чи ні - однаковісінько мені, досить того, що я залишився в них як гість.

Тут зразу майже на другий день дядько виїхав у Київ на вчительський з'їзд, який тривав два тижні. Залишилися вдома тітка, я та їхні два сини - мої брати двоюрідні Юрко та Вітя. Перший малий, а другий ще менший, але обидва уже бігали добре. Ото як поїмо чого, так і йдемо на двір десь гратися, або корову тітка випустить на бережок та велить нам за нею доглядати, щоб не залізла де в школу та не наробила якого лиха.

Або звелить нам чистити волоські горіхи, а їх було в них сила та і врожай на них у тому році був гарний. Сядемо й чистимо від верхньої зеленої кори, їмо їх вволю, скільки хочемо, а руки після них чорні, як сажа, навіть із милом не відмиваються, та то дарма. Так і минають дні…

Через тижнів півтора з часу мого приїзду до них тітка заходилася прати білизну. Дядько був іще в Києві. Вона знову стала мене питати: «Митю, - каже, - щось не віриться, щоб мама могла тебе в таку гарячу пору та відпустити в гості; признайся, воно щось тут не теє…».

Ну що? Робити нічого, я і признався, розповів їй усе, як воно сталося, із чого почалося і чим закінчилося. Вона вислухала і почала мене лаяти та соромити. Та що ж поробиш?.. Що з воза впало, те пропало.

На цьому ми балачки закінчили, і я став жити, як жив раніше. Якось ми з хлопцями гралися надворі біля турника, аж тут приходить прислуга і каже: «Юрку, Вітю, батько приїхав», цебто мій дядько. Хлопці зірвалися з місць і зразу ж побігли до хати, я і собі пішов слідом, іду та й думаю - оце ж зараз тітка скаже дядькові: «До нас приїхав не Митя, а злодій» і розкаже йому все чисто.

Так мені стало соромно й страшно, що думаю: як би це схопити свого кошика з речами та втекти, щоб і на очі дядькові не показатись.

Відчинив двері, зайшов у сіни, дивлюсь - кухонні двері одчинені. Чую - балакають усі. Кошик мій був якраз у кухні за дверима, я його вхопив і драла. Побіг через город навпростець до станції.

Прибігаю на станцію, чую, що скоро поїзд буде. Я за списком станцій подивився, куди найдешевше коштує квиток. Виявилось, до Браїлова. Взяв квиток і поїхав.

Браїлів виявився не станцією, а полустанком просто в степу. Найближчий населений пункт за 7-8 кілометрів від нього.

Нікуди я звідти не став іти, а залишився там ночувати. Надворі вже була справжня холодна осінь. Було так холодно, що в мене зуб на зуб не попадав. Я то на підвіконні примощусь, то на кам'яній підлозі, то на лаві. Не можу заснути, та й годі. Змерз, як пес, ледве діждав до ранку.

Ранком вияснилося, на сонці потеплішало, почали із сіл з'їжджатися та сходитися пасажири і між ними з'явилися ті, що торгують різними речами, в тому числі й ті, що торгували свищиками з глини у вигляді коників, баранів, півників і т. ін. Їхали вони на станцію Фастів торгувати цими свищиками і везли чимало кошиків з ними. Мене вони попросили, щоб я їм поміг - сів у потяг з одним їхнім кошиком як із власним, тому що кондуктор може не впустити в вагон з такою кількістю місць.

Я погодився, взяв і собі квиток на станцію Фастів, дали вони мені одного кошика, ми сіли і поїхали.

Приїжджаємо у Фастів. Я вийшов на перон; переді мною - велика гарна нова станція. Як повернути праворуч і перейти через колії, починається місто.

Ходжу по перону, дивлюсь - хлопці носять папіроси пачками та продають. Треба і собі купить. Купив одну здорову картонну коробку папірос під назвою «Заказниє», закурив і попахкую. Перелічив свої фінанси. Дивлюся, щось мало в мене їх зостається, справжніх «совєтських», треба знову продавати чи міняти золоті «пецики».

Я запитався в пацанів, де тут можна їх поміняти, мені сказали, що в касі.

Пішов до касира - дає мені за «пецика» 3 крб. з копійками - 3 крб. 20 коп., чи що. В Гайсині я віддав за 4 крб. 15 коп., а тут так дешево!

Коли я ще був дома, то чув таке: залежно від року випуску монети нібито вартість інша: за 5 крб. золотих першого року випуску можна одержати десять «совєтських».

В мене зосталося зовсім мало царських п'ятірок - всього три; бачу, що не надовго мені їх вистачить. Має ж тут бути монета того року випуску, що дороrо ціниться! Правлю за них всі десять карбованців.

3 касиром не сторгувався. Повели мене пацани в якусь, мабуть, залізничну, контору, там подивилися - теж дають якусь мізерну ціну. Не продав і там.

Вийшов на перон, дивлюсь - вікно відчинене на перон; всередину заглянув - голярня. Там стоять перукарі, одягнуті всі в білі халати; дехто з них, обіпершись на підвіконня, виглядає на перон. Пацани їм і похвалилися, що я гроші продаю. Вони до мене - а ну ж, кажуть, покажи нам.

Тільки-но я витягнув гроші, як тут якраз порівнявся з нами вартовий з гвинтівкою за плечима та й питає: що це за гроші? Чиї?

1 ... 35 36 37 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"