Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Я відповів, що мої. Він звелів мені слідувати за ним.

Водив мене то сюди, то туди, то в одне приміщення, то в друге. Врешті в одній конторі порадили йому здати мене черговому по станції від ГПУ.

Заходимо в кімнату, сидить якийсь один за столом, щось пише.

Вислухав вартового і звелів йому обшукати мене.

Той мене обшукав, геть і кишені всі повивертав, а хрестиків та обручку, шо були в мене на стьожечці під сорочкою на шиї, не знайшов. Відібрав у мене все, крім цигарок та грошей «совєтських», яких у мене лишалося тоді ще три карбованці з гаком.

В цій же кімнаті були східці, які вели вгору, а там було збудовано щось схоже на крилас у церкві; ото мене і спровадили туди на той «крилас». Відчинили дверцята, я зайшов, вони знову закрили ті дверцята й мене замкнули.

На тому «криласі» в дошках прорізане віконце, таке завбільшки, щоб через нього пролізла вільно голова, і прорізане воно якраз навпроти того стола, за яким сидів черговий ГПУ по станції.

Коли мене туди запроторили, я став відповідати через віконце на запитання чергового, який складав протокол допиту. Хто? Звідки? Прізвище? Де? Що? Як?

Сиджу я після того допиту на тому напівтемному «криласі» і журюся, не знаючи, яка доля на мене чекає...

Пригадав, що в мене ще є п'ять золотих хрестиків та обручка. Скинув їх із шиї та й думаю: де ж їх подіти - запхнути в яку-небудь щілину між дошками?..

Признатися черговому?.. Ще гірше буде, більше припаяють.

Думав, думав, мізкував і врешті в чергового запитав, насмілившись: «А куди ж оце все тепер піде, що ви від мене відібрали? Чи дістанеться воно знову матері і чи повернуть їй?».

Він відповів, що, дійсно, все відібране буде повернено тільки матері і нікому іншому.

«То коли так, - кажу, - то в мене є ще п'ять хрестиків та обручка, візьміть і це», - й кинув йому шворку через віконце на стіл.

Трошки полегшало на душі, коли я довідався, що гроші й цінні речі знову потраплять додому, а зі мною, думаю, вже що зроблять, те й зроблять: катюзі, як то кажуть, по заслузі!..

Було захочеться мені надвір, разів зо два водив мене вартовий, а в третій раз черговий відпускав мене вже і самого. Піду, назад вертаюся на той «крилас».

Іншим разом попрошу: «Дозвольте чого-небудь напитись у буфеті». - «Пий та тільки довго не барись». Піду, нап'юсь, назад вернуся і йду на своє місце.

На тому ж таки «криласі» я і переспав усю ніч до ранку. На ранок прийшов потяг, і мене здали якомусь агенту; він мене під наганом, наче якого арештанта, привів і посадив у вагон, в закрите купе; загнав мене під нижню лавку.

Потяг рушив, і ми поїхали знову на Вінницю. Їдемо. Сиджу собі під лавкою, витягнув «Заказниє», закурив, попахкую. Ті військові, що мене проводжали, помітили, що я такі гарні цигарки смалю; побігла і в них слинка, попросили в мене. Я їм дав, вони закурили і дозволили мені вилізти з-під лавки і сісти поряд з ними. Так доїхали аж до Вінниці. Приїхали, там пересадка на Гайсин на вузьку колію. Як почав цей агент та шукати іншого, щоб передати мене, то дуже довго снував поміж пасажирами; він голкою, а я за ним ниткою, спішу, щоб не відстати та не заблудитися, а про те, щоб утікать, і гадки ніякої не маю. Врешті, передав вів мене, всі речі, складеного протокола на мене, і я пішов уже за другим агентом.

На ранок приїхали у Гайсин. Надворі ще тільки-тільки сіріло.

Дочекавшись відповідної години, пішли ми в місто у відділ міліції.

Мене відвели в камеру, де я просидів три доби; показали мені телеграму з дому, щоб мене затримали. На четверту добу ввечері мене знову привели у відділ міліції. Я ждав, ждав, поки мене будуть щось питати. Так і не діждався, ліг у кутку і заснув.

Прокинувся аж уранці. На дворі світало. Захотілося надвір. Дивлюся - спить за столом міліціонер, аж хропе, ну що ж, думаю, не буду його турбувати, піду сам. Відчинив двері, які були за ручку закладені палицею, потім другі і опинився надворі.

Нема ніде нікого. Зробив своє діло, зайшов знову в будинок, позакладав на дрючок двері й знову сів на своє місце.

Коли стали мене допитувати, то сказали, щоб я про все признався, інакше будуть бити, а я від когось чув, що бити в міліції взагалі ніхто не має ніякого права.

Ось один міліціонер посилає другого: «Біжи-но, принеси нагайку, ми йому зараз всиплемо та покажемо те й друге...». Приходить той та й каже: «Замкнута та кімната, що з нагайками», а я собі в душі сміюся та думаю: «Не брешіть, у вас нема такої кімнати, щоб там нагайки були; просто хочете полякати».

Врешті мене повели в наросвіту. Наросвіта мене відправила в «ісправітєльний дом малолєтніх», інакше він звався «колектор».

Там з дітьми мали проводити культурно-виховну роботу. Був при колекторі і викладач-лектор на прізвище Неліпович, я його знав і раніше: зовсім був лінивий, ніколи не виконував дорученого.

Робив він так: школярам дасть завдання, вони працюють, а він чоботи в цей час шиє та ремонтує.

За весь час мого перебування в колекторі (5-6 місяців) Неліпович єдиний раз провів з нами бесіду та видав по чистому зошитові і олівцеві. Передбачалося, що він буде з нами займатися, але він такий сквапний був до роботи, як ведмідь до горобців. За комір йому не капало. Мав безкоштовну державну квартиру, одержував зарплатню, харчувався безкоштовно; роботу його ніхто не контролював; словом, гріх працювати при таких умовах.

Та воно і нам не кепсько було: їли ми тричі на добу, в кожного з нас було окреме ліжко, постіль, міняли часто білизну та верхній одяг. Ходити було вільно - йди, куди хто здумав, без жодного нагляду.

Живемо, як то кажуть, не бідуємо. Разів три до мене мати приходила, плаче, ну що ж подію.

Був із нами і один дорослий - безпритульний, він уже давно відбув свій термін, але оскільки йому дітись було нікуди, то адміністрація колектора дозволила йому залишитись.

Він працював на цукровому заводі. Заробляв непогано, придбав голубів, побудував голубник, розвів голубів чимало і в той час, коли був на роботі, доручав нам стежити за голубами, годувати та поїти їх, а нам за це носив цукор із заводу. При колекторі було господарство; ходили ми всі разом копати в степу картоплю та збирати інші овочі.