Читати книгу - "Терпкий смак твого кохання , Лада Короп"

18.1

Андрій стояв на краю парку, відчуваючи, як холодний вітер пронизує його до кісток. Сумні думки плуталися в його голові, коли він помітив Віту. Вона сміялася разом з Єлисеєм — чоловіком, якого всі обходили стороною, адже за його усмішкою завжди ховалася злоба. Знову він. Андрій думав, що цей покидьок назавжди покинув їхнє життя. Але ні. Тут як тут. Але з іншого боку вони з Вітою варті одне одного. 

"Чому вона з ним?" — думав Андрій, відчуваючи, як руки стискаються від гніву. Віта завжди вміла маніпулювати людьми, і тепер, здавалося, вона знайшла нового союзника в особі цього підступного чоловіка.

Віту він любив колись, але тепер, спостерігаючи за нею, зрозумів, що між ними залишилося лише холодне відчуття обов'язку. Він не бажав продовжувати цю гру, де вона була королевою, а він — лише її жалюгідною тінню.

Андрій не витримав. Він підійшов ближче, намагаючись стримати свій гнів. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася напруженість:

— Віта, ти не могла б вибрати більш відповідну компанію? — спитав він, дивлячись їй прямо в очі.

Віта, злегка здивована, повернулася до нього. Її усмішка згасла, але в очах загорілося щось підступне. Вона зло всміхнулася й підійшла до Андрія.

— Андрій, ти ж знаєш, що ми лише друзі. Єлисей — хороший хлопець, він завжди підтримує мене, коли тобі не вистачає часу. Й виручає. 

Ці слова сказані Вітою насторожили Андрія. Схоже не все так просто як здається.

— Відколи ж ти почала визначати, що значить "хороший хлопець"? Ти ж сама знаєш, хто він насправді, — різко відповів Андрій, відчуваючи, як всередині нього спалахує вогонь.

Віта скривилася, але в її очах не було каяття, лише злість.

— Ти не маєш права! Ти ж сам ніколи не цінував мене. Я стомилася чекати, поки ти зрозумієш, що я заслуговую на більше!

Андрій зітхнув, розуміючи, що їхній шлюб давно зруйнований. Віта завжди була тією, хто вмів зробити з мухи слона. Тепер вона намагалася звинуватити його у власних помилках.

— Ти завжди грала у свої ігри, Віто, — сказав він, намагаючись зберегти спокій. — Я просто більше не хочу бути частиною цього бруду.

Вона кинула на нього гнівний погляд, а потім глузливо усміхнулася.

— Ти думаєш, що можеш просто піти? Куди ти підеш? До своєї Ритки? Дарма вона не здохла ще тоді сім років тому.

Андрій відчув, як його обурення досягло піка. Він підійшов ближче до Віти й руки самі потяглися до її шиї. Він схопив Віту й почав тиснути. Сильно. Вона почала задихатися. Як же він її ненавидів. Кляте стерво. Але коли Віта стала йому на ногу він прийшов до тями.

— Я піду, бо не можу залишатися в пастці з людиною, яка не бачить нічого, крім власної вигоди. 

Віта знову засміялася, але цього разу в її сміху не було радості. Було щось гірке, щось, що свідчило про її внутрішній розпад. Вона схопилася за шию.

— Ти ніколи не зможеш забути мене, Андрію. Я — частина твоєї історії, — крикнула Віта. Й знову знайшлася сміхом.

— Але я можу написати нову, — тихо промовив він, відходячи від неї. 

Вітер дув сильніше, і здавалося, що разом з Андрієм відлітає вся надія на колишнє щастя. Він не знав, що чекає його попереду, але відчував, що більше не хоче грати у цю небезпечну гру з Вітою та Єлисеєм. Його шлях був попереду, а їхній — позаду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍