Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

∞26∞

БОГДАН

Підіймався до Олі з вазоном рожевих тюльпанів у руках. Ще вчора купив для неї орхідею того ж кольору, а сьогодні після ранкової пробіжки забіг за кавою, і поруч — квітковий. Там продавали отаке чудо — весну в кошику. Може, й банально. Скільки я в молодості тих тюльпанів надарував... І з клумб рвав — бездумно, варварськи — для різних дівчат. Тепер можу дозволити собі шикарні букети, та побачивши той вазон — не втримався.

Чесно кажучи, це перше і поки єдине, що мене сьогодні потішило.

Зранку не поговорив із Владою. Забув, що в неї плавання зранку. Вона хотіла побалакати ввечері, але я вже пообіцяв побачення Олі. Влада засмутилася, і це роздирає мені серце.

Тисну на дзвінок, силоміць відтісняючи сумніви й важкі думки на задвірки свідомості. Я мушу навчитись поєднувати батьківство з особистим життям. Інакше нічого не вийде.

Оля відчиняє двері й зависає поглядом на кошику в моїх руках.

— Богдане, вони просто неймовірні! — вигукує емоційно й легко цілує мене.

Контраст. Між її реакцією зараз і сухими повідомленнями вчора. І між цим поцілунком і тим, що у мене на душі. Це дезорієнтує. Віднімає опору всередині. Я знову відсовую переживання — звично, ніби не маю права на них.

Оля ставить вазон на підвіконня в кухні. Нахиляється до кожної квітки, вдихає аромат весни. Вона прекрасна — розслаблена, щаслива, трохи замріяна. Хочу балувати її, радувати, бути поруч.

Підходжу й обіймаю зі спини. Вона розвертається, цілує знову — цього разу глибше, впевненіше.

Ледве відриваюсь. Вона посміхається. Одягає тренч на в’язану сукню — і ми виходимо.

У ботанічному саду гарно. А як інакше?

— У такому місці хочеться сісти за круглий столик з білою скатертиною, зв’язаною гачком, і пити чай, насолоджуючись красою квітів, — каже Оля.

Я не знаю, що сказати. Її фантазія — чарівна, але в голові постає інше: як Влада вже тричі оббігла б цей сад, сміялась би, щось питала. Її галаслива цікавість — противага тихому чаюванню Олі. Неможливо поєднати це в одному кадрі.

Мугикаю щось, стискаю Олину руку й переводжу тему. Засипаю її питаннями — про улюблені квіти, дитинство, мрії.

Та нарешті наважуюсь.

— А ти хочеш мати дітей?

Оля спотикається. Відводить погляд. Повільно, з обережністю, забирає руку.

— Дивне питання, — каже після мовчанки, намагаючись не дивитися на мене.

Вдає, ніби цікавиться гірським жасмином. Це дратує. Чому така реакція на просте, відверте питання?

— І в чому ж його дивність? — голос холоднішає. Цей тон звичний мені, та Оля чує його вперше. І лякається. Я бачу, як здригаються плечі, як вона сутулиться, ніби хоче зникнути. Мені боляче це бачити. Не хочу бути причиною її страху.

Тому стримую себе. Говорю м’якше:

— Я давно бачу наші стосунки як щось більше. Не просто побачення час від часу.

Вона слухає, не перебиває. Все ще мовчить. Я нервую, та йду далі:

— Боюся тебе налякати. Боюся, що відмовиш. Але я хочу, щоб ми визначили ці стосунки як романтичні. Глибокі. Ексклюзивні. Я хочу майбутнього з тобою.

Оля нарешті дивиться мені в очі. Вони вологі — від сліз, яких вона не пускає. Я ковтаю грудку в горлі. Для мене ця відвертість — теж виклик. Незвично. Вразливо.

— Я батько, — продовжую. — І мені важливо, як жінка, з якою я бачу життя, ставитиметься до моєї доньки. І… я хотів би мати ще дітей. З жінкою, з якою створю родину.

Усе. Я виклав усе. В душі тривожно й порожньо. Оголюватись перед мармуровою статуєю — нестерпно. Але, можливо, саме це потрібно. Можливо, якщо я покажу свою вразливість, вона відкриється у відповідь?

— Богдане… це занадто не очікувано, — її голос тихий, надломлений.

Я вже готуюсь змерзнути остаточно перед цією льодовою королевою, та вона продовжує:

— Ти став для мене важливим. Сьогодні — мої почуття, думки і тіло належать тобі. І тільки тобі.

Її очі — чесні. Її руки — знову в моїх. Але далі звучить те, чого я боявся:

— Та я не можу загадувати в майбутнє. Тому… теми дітей, зобов’язань, родини — поки що ні.

Ну чому? Чому вона не хоче бачити наше "завтра"? Хіба не кожна жінка хоче родини, любові, спільного життя? Чому вона — не хоче?

Я просив її про чесність. Але не врахував, що існує напівправда. Вона сказала мені правду — але лише її частину. Бо має бути причина, чому вона живе одним днем. Чому не впускає мене далі.

Адже сказала, що я їй важливий. Та, схоже, не настільки, щоб довірити мені свій біль.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍