Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

медальйон у повітрі. — Ну-ну, знаю я, хто тобі це дав.

— Це мені мамка дали, тобі до цього діла нема!

— А от і є, — сказала Рейчел і тільки розсміялася, коли Ада спробувала вихопити у неї медальйон.

Вона що є сили штовхнула Аду вбік, так що та врізалася в лаву, і натисла на замочок медальйона, який несподівано відкрився. Вона витягла кучерик білявого волосся, акуратно скручений під склом, і пожбурила його в жарини, де він із тріском розчинився. Ада засичала, як кішка, й наготувалася кинутися на Рейчел із пазурями, проте саме тієї миті Фредерік із червоним п’яним лицем протиснувся у двері, і Рейчел вирішила вимістити гнів на ньому.

— І не соромно? Ганьба ти наша, ні копійки за душею, совість пропив. Воно й не дивно, що вона тебе кинула...

Але Фредерік заткнув її ударом важкого червоного кулака.

Не минуло й години, відколи дитя померло, але тільце вже зсохлося і змаліло. Рейчел усе одно притискала до себе трупик, як живого.

— Сходити по пастора? — озвався Лоренс, коли винувата і тривожна мовчанка затягнулася. Ніхто не зважувався навіть докласти дрів у вогонь.

— Я піду, — поквапцем втрутилася Ада і, зашпортуючись і ковзаючи примерзлим двором у дерев’яних шкарбанах, рушила до села, молячись, щоб Бог її пробачив. Семюел помер у судомах, на ньому не було ані пухирця від вітрянки, але Ада все одно була певна, що це вона своїми прокльонами звела малого в могилу.

«Дифтерія». Вона чула, як перешіптуються за дверима. Красиве слово — «дифтерія», як жіноче ім’я. Рейчел викликала старого доктора Сімпсона, який усміхнувся Аді з-під бакенбардів, зазирнув їй у горло і сказав, відчувши сморід від її подиху й побачивши замшеву мембрану в горлі:

— Ага, он воно що, ага, — а тоді стиснув їй руку і сказав: — Ти у нас, Адо, скоро будеш як новенька.

А про себе подумав, що вона дуже гарненька, викапана мама.

Потім дорослі вийшли, але до Ади долинали уривки їхньої розмови:

— Хай інші діти до неї не підходять... стрімке погіршення... у таких випадках... скінчиться.

Рейчел щось вискнула, але Ада слів не розібрала, а тоді на сходах пролунали кроки — і лишилося тільки цокання материного годинника, який вона попросила перенести до своєї кімнати, і мачуха, безсловесна і покаянна перед лицем смерті, погодилася. За пару хвилин Ада почула, як цокають двором копита великого гнідого коня доктора Сімпсона. Від’їжджаючи у блискуче зимове світло, він мимоволі згадав кучерики Аліси Баркер, і цей спогад його грів, доки кінь не злякався зайця, що вискочив із ферми, і ледь не скинув його з сідла. Ада слухала, як стихає тупіт, а тоді посипав сніг.

Ада чула хрипи у себе в грудях — може, і передсмертні. Вона розуміла, що той, хто чує таке, уже не одужає. Сестра її шкільної подружки померла від дифтерії минулої зими, тож вона знала, як протікає хвороба. Смерть не така вже і страшна, коли підходиш до неї впритул. Глухо калатали церковні дзвони, ніби знали, що на неї чекає, хоча насправді дзвонили за місцевим лордом, який помер кілька днів тому — сьогодні похорон. Різдво промайнуло, а в кімнаті хворої його й не помітили. Стужа, що помогла забрати малого Семюела, посилилася, земля була тверда як криця й холодна як свинець. Немовляті могилу ще викопали лопатами, а Адину могилу доведеться длубати заступами.

Почалася хурделиця, Рейчел сповістила, що «нас замело», і спробувала напоїти її ячмінним відваром, але горло боліло так, що Ада не могла ковтати. З-за вікна сіялося сліпуче світло, що мерехтіло і хвилювалося на снігу, як на воді. Альберт, Лілліан і Нелл гралися в кучугурах надворі, і їхні високі голоси проривалися крізь глибоку тишу, яка приходить зі снігом.

Знову почався сніг, спершу сипнула дрібна січка, а потім великі клапті, як м’який пух із птичої грудки чи янголиних крил. Ада у білій льолі стояла босоніж на сухому, як цукор, снігу, але не мерзла. Вона роззирнулася в пошуках малечі, але їх не було видно. Вона підвела очі на дерева й побачила, що у обважнілому від снігу гіллі сидить біле птаство, але від її погляду воно зграєю здійнялося в повітря, тільки крила зашуміли й сипнули пір’ям, яке ліниво спускалося вниз, перетворюючись у повітрі на великі сніжинки. Ада спостерігала, як вони падають, і сніжинки танули в неї на щоках. Снігова зграя розвернулася в повітрі і знову пролетіла в неї над головою, так що Ада почула шум крил. Здалеку долинало приглушене калатання дзвонів, а неподалік цокав материн годинник і бив на дворі копитами гнідий кінь доктора Сімпсона.

Птахи виписували в повітрі над нею великі кола, спускаючись дедалі ближче, й Ада спохопитися не встигла, як злетіла разом із ними до яскравого арктичного сонця, а в центрі зграї була її мати, що гостинно розкрила обійми їй назустріч.

Через два роки після того зник Лоренс — просто вислизнув якогось літнього ранку з дому і втік на флот. Том бився в істериці: він був певен, що брата викрала нечиста сила.

— Тупиця і виродок, — Фредерік стусанув його у скроню.

Але Том і далі вірив, що Лоренса викрали потойбічні істоти, і заразив цією думкою молодших, так що старшого брата у їхніх спогадах завжди оповивала атмосфера таємниці, адже більше від нього не було ні слуху ні духу — коли він зібрався написати родині, та вже переїхала. Доля занесла його у Галл, де він завмер посеред вулиці Зеленого імбиру — бідаха зі зношеними черевиками і присохлим до хребта шлунком, та ще й спантеличений місцем, де вулиці мали такі химерні назви. Лоренс стояв там, доки старий моряк не змилувався над хлопцем і не забрав на своє вантажне судно. Наступні два роки Лоренс ходив уздовж східного узбережжя, а також через Північне море до Голландії та Німеччини, а тоді влаштувався кочергаром на судно, що прямувало до Південної Америки. Він прожив на цьому далекому континенті років п’ятнадцять, доки ностальгія не пригнала його назад до Англії. Щойно він сягнув рідних берегів, почалася Велика війна. Але додому він не дістався — підірвався на німецькій міні у Північному морі, коли англійське узбережжя вже було на видноколі.

А в лютому через рік після того Фредерік замерз на порозі власного котеджу, такий п’яний, що не дотягнувся до клямки, аби зайти в дім. Після цього Рейчел вирішила, що досить із