Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

неї рустикального шарму, і повернулася в урбаністичну цивілізацію. Вона залюбки повернулася б на узбережжя, але своячка вікарія запропонувала їй роботу кухаркою в Йорку, і тільки дурна не погодилася б. Спочатку вони знімали кімнати у нетрях Вомґейту, проте врешті вона поставила родину на ноги і купила пристойний дім у дільниці Ґроувз. Діти ходили до школи, мали чисті носовички, позбулися простацького акценту й майже забули про село.

Коли Нелл повернулася з медового місяця в Озерному краї та виявила, що Рейчел уже й поховали («Я вирішила, що не треба псувати тобі медовий місяць», — розважливо пояснила сестра), Лілліан уже повикидала більшість речей мачухи, крім срібного медальйона, бо знала: той колись належав їхній матері. Його було чітко видно на єдиній фотографії матері, що лишалася в їхнього брата Тома. Лілліан віддала медальйон Нелл, бо, за її словами, «вона тебе й на руках потримати не встигла», і вони разом поридали над порожнім медальйоном та іншими речами. Вони, звісно, не знали, що в ту мить, коли плакали над медальйоном у вітальні на Ловтер-стрит, їхня мати з криком пожбурила вазу через спальню у Вітбі й поцілила мсьє Жану-Полю Арману у скроню, так що довелося посилати покоївку по гарячу воду і холодні компреси, бо в нього на голові розцвів великий синець, як квітка.

Розділ п’ятий

1958. Інтерлюдія

Банті й Папужка зникли однієї ночі, і допіру пізніше, коли обидві згуби вернулися додому, цілі та неушкоджені, ми зрозуміли, що це був просто збіг. Банті насправді не втікала з Папужкою. Чи, як на те пішло, Папужка не втікав із нашою матір’ю, хоча ця ідея не йшла мені з голови, відколи Патриція вголос прочитала мені «Казки тисячі й однієї ночі». Я уявляла, як Папужка злітає в повітря, а Банті, мов Синбад, рішуче чіпляється за його ноги, вкриті зміїною лускою. Ми, діти, чомусь не розуміли, що Банті навряд чи взяла б із собою лише Папужку, надумавши втікати з дому.

Ми навіть не одразу розуміємо, що Банті зникла. Вона — наш ходячий будильник, тож коли вона не дзвонить своєчасно, ми просто спимо собі далі. Ми, власне, не прокидаємося аж до чверті на десяту, коли покупець, якому терміново треба розжитися протиблошиним засобом, грюкає у двері крамниці так гучно, що будить усіх тварин, які теж проспали, і розлючену Патрицію, яка ненавидить запізнюватися (вона із тих, хто приходить у школу раніше за сторожа). Новина котиться домом — Патриція будить Джилліан, а Джилліан стрибає на мене й верещить так, наче я поцупила її пупса Деніз (Деніз витіснила з її серця забутих Сажу і Труся). Я буджу Джорджа, забігши у батьківську спальню в істериці, аби показати синець від ноги Джилліан, що розквітає в мене на щоці. Це переповнює чашу батькового терпіння: він спросоння вискакує з ліжка, хапає годинник, розгублено втуплюється спершу в циферблат, а потім у порожнє місце по той бік двоспального ліжка, де мала бути Банті, і знову лягає.

— Іди знайди свою матір.

Виявляється, це геть непросто. Ми втрьох зо півгодини граємося з матір’ю в хованки, перш ніж повернутися до Джорджа й визнати, що в цій грі ми цілковиті нездари.

— Що значить — не можете знайти?

Він уже встав і саме голиться електробритвою, нависаючи над тостером. Час від часу із крамниці долинає дзвоник, і тоді він мусить виходити й обслуговувати покупців. Штани він надягнув, але піжамного верху ще не зняв, тож до нас долинає звичний вишуканий крамничний гумор:

— Проспали, містере Леннокс? Ха-ха-ха.

— Ну-ну, Джордже, і що ж то тебе у ліжку затримало? Ха-ха-ха.

Остання фраза — з упізнаваним східнолондонським акцентом: це Волтер прийшов купити каракатицю для папужки своєї матері. Навіть така буденна покупка перетворюється на привід для солоних жартів, проте Джордж не в настрої на смішки.

— Як Дорін? — питає Волтер і жестом поправляє великий, але невидимий бюст.

Джордж щось похмуро бурмоче про Банті.

— Дружину загубив? — недовірливо перепитує Волтер. — Ну ти й облажався, друзяко!

Джордж роззирається крамницею й виявляє дві речі одночасно: по-перше, відсутність Папужки, а по-друге, присутність Рубі.

— Іди вдягнися! — одразу гарикає він, ніби я стриптиз танцюю, а не стою в нічнушці й капцях, тримаючи в руках підгорілу грінку.

— От хрінь, — каже Волтер, колупаючись у вусі.

— А що таке хрінь? — питаю я у Патриції, яка палить грінки на кухні.

— А мені звідки знати, — огризається вона, змітає чілку з лоба й починає роздратовано волати на тостер.

Джилліан витягає з комода коробку пластівців і насипає собі.

— Хрін — це такий овоч, — каже вона, висипаючи дві великі столові ложки цукру у пластівці.

Дзвінок із крамниці сповіщає, що Волтер відбув, і Джордж знову залітає на кухню.

— Де вона, в чорта, поділася? — питає він, переводячи шалений погляд з однієї доньки на іншу.

— Може, вона лишила записку? — припускає Патриція й обережно кидає найчорнішу грінку в смітник.

— Яку записку? — перепитує Джордж.

Він приголомшений. Йому й на думку не спало, що Банті нас покинула, а не заблукала десь у домі.

— Звичайну записку, — каже Патриція, влучно жбурляючи грінки в смітник (вона — нездоланна нападниця у нетбольній команді школи імені королеви Анни). — Не знаєш, що таке записка?

— Та знаю, блін, — лютиться Джордж і, гучно тупцяючи, іде геть.

Я зітхаю й беру коробку пластівців. Вони розсипаються кухнею, але бодай частина потрапляє в миску. Патриція розквецює масло по обгорілій грінці і вгризається в неї не без похмурого задоволення. Їмо ми стоячи, зіпершись на різні кухонні поверхні. Звільнення від обов’язку снідати у вітальні звістує заборонені втіхи, і, врешті, сніданок виходить незгірший. Підгорілими грінками й пересолодженими пластівцями не закінчується — ми набираємося сміливості підсмажити грінки в яйці, разом схилившись над сковорідкою. Проте коли мова заходить про те, щоб дістатися до школи, дух співпраці вивітрюється. Коли ми спроквола закінчуємо снідати, Патриція пакує ранець і каже:

— Гаразд, то я піду.

— А я? — верещить Джилліан, поквапцем запихаючи в рот останні шматки грінки. (Банті зазвичай відводить нас із Джилліан у школу).

— А що ти? — питає Патриція зверхнім тоном, який завжди доводить Джилліан до сказу.

— А як я доберуся у школу? — кричить Джилліан, підскакуючи на місці (я зауважую, що ні про яке