Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

185
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 84
Перейти на сторінку:
він любив квіти! Зроду шкодував косити жовтці. І як пшениця не родила, то все йому було байдуже, коли тільки був золотушник і ті квітки, що він їх називав «прощавай-літо». І дерева — той його сад — я була казала йому, так наче на жарт, що він любить їх більше, аніж мене. І ферму — ох, як він обожнював свій клаптик землі, неначе то була жива людина. Незрідка я чула, як він казав: «Піду-но, побалакаю з моєю фермою». Коли ми постаріли, я все хотіла продати її — синів-то в нас не було — та й оселитися в Лобриджі, але він казав: «Я не можу продати ферму, як не можу продати власного серця». Кумедні ці чоловіки, еге ж? Незадовго перед смертю він був захотів вареної курятини на обід — і щоб, каже, «була така, як ти звикле вариш». Він любив мої страви, еге ж. Не зносив тільки салату з горіхами — казав, що горіхи трапляються аж непристойно часто. Але я не мала курки, щоб зарізати — вони всі так справно неслися, і когут був тільки один, тож і його я зарізати не могла. Як воно втішно — дивитися, коли когут собі так пихато вештається по дворі. Нема на світі нічого гарнішого, аніж породистий когут, еге ж, пані Блайт? То про що це я?

— Ви сказали, що ваш чоловік захотів вареної курятини на обід.

— Еге ж. І я звідтоді так карталася, що пожаліла йому курки. Інколи як серед ночі прокинуся, то про це думаю й думаю. Але я ж не знала, що він умирає, пані Блайт. Він ані разу не нарікав, лише казав, що вже скоро оклигає. І всім до останку так і цікавився. Якби ж я знала, що він умирає, я зварила б йому курку, байдуже, скільки з неї було тих яєць.

Пані Мітчелл скинула поруділі чорні мереживні мітенки й витерла очі хустинкою із чорною окрайкою зо два дюйми завширшки.

— Хай би поласував собі востаннє, — схлипнула вона. — У нього, сердешного, були до скону всі свої зуби. Ну, та зрештою, — пані Мітчелл згорнула хустину й знову наділа мітенки, — йому було шістдесят п’ять, тож він хіба трошечки не дотяг до встановленої межі. І я тепер маю новеньку табличку із труни. Ми з Мері-Мартою Пламмер були одночасно взялися збирати таблички із трун, але в неї стало їх далеко більше. Так багато рідних її померло, ще й троє власних дітей. У неї тих табличок більше, ніж у будь-кого з тутешніх. Мені з ними не таланило, але тепер і в мене їх повна камінна полиця. Ось-о тиждень як поховали мого кузена, Томаса Бейтса, і я хотіла, щоб його жінка мені віддала табличку з його труни, а вона поховала його з нею разом. Каже: збирати таблички із трун — то поганство. Ну, та вона з Гемпсонів, а Гемпсони всі були диваки. То про що це я?

Цього разу Енн не спромоглася відповісти пані Мітчелл. Таблички із трун геть ошелешили її.

— Ну, і коротко, мій бідний Ентоні вмер. «Я йду спокійно, радісно» — тільки й мовив, і всміхнувся наприкінці — кудись до стелі, а не мені й не Серафіні. Я тішуся, що він умер щасливий. Я деколи собі думала, пані Блайт, може, він був нещасливий у цьому світі — такий був помисливий і тривожний. Але в труні лежав солідно й пишно. Ми влаштували йому бучний похорон. День був такий гарний, і квітів йому принесли цілу тьму. Я троха зомліла наостанок, а загалом-то все дуже добре минуло. Ми поховали його в Нижньому Глені, хоча всі решта його рідних лежать у Лобриджі. Але він сам давно собі вибрав місце — казав, що хоче лежати побіля своєї ферми, щоб там було чутно море й вітер… там, бачте, довкруж могили на три боки ростуть дерева. І я була рада. Я собі звикле думала, що то дуже гарна місцина, і що ми посадимо герань там на його могилі. Він був добрим чоловіком і, певне, зара’ він на небесах, тож ви не тривожтеся. Я собі завжди так думала, що важко написати неклорог, як не знаєш, куди хто потрапив. То ви зробіть-но, пані Блайт, еге ж?

Енн погодилася, відчуваючи, що пані Мітчелл готова сидіти й базікати, аж поки доможеться свого. Гостя, полегшено зітхнувши, підвелася із крісла всім своїм колихким тілом.

— Піду я. Нині, певне, вилупляться індичата. Гарно було з вами побалакати — шкода, я не можу лишитися ще. Самотньо воно троха, як живеш удовою. Чоловік, може, і небагато вартий, але як не стане його — то наче троха бракує.

Енн чемно провела її стежкою до воріт. На галявині діти бігали за вільшанками й там і тут видніли паростки нарцисів.

— Гарний дім у вас, пані Блайт, дуже гарний. Я завжди наче як хотіла жити в більшому домі. Ну, та скільки нас було — ми й Серафіна; а де гроші взяти? І Ентоні чути не хотів, щоб десь переїхати. Страх як він любив той наш дім — але я таки продам його, якщо поставлю добру ціну, і оселюся в Лобриджі чи в Мобрей-Нерровзі, хай тільки вирішу, де краще доживати віку. І страховка Ентоні мені придасться. Хай що кажіть, а горе таки легше зносити на повну кишеню. Ви самі побачите, як овдовієте… хоч я сподіваюся, то ще буде не скоро. Як поживає пан лікар Блайт? Цієї зими в Глені стільки народу хворіло; він, певне, добре собі заробив. Бігме, які милі у вас діти. Троє дівчат! Милі-то вони попервах, але пождіть, ось виростуть і будете мати клопіт із женихами. Я з Серафіною великих турбот не мала — ну, та вона була спокійна, як батько… і вперта — теж як він. Закохалася в Джона Вітекера, то враз і пристала за нього віддатися, мене й слухати не захотіла. Горобина? Чом ви не посадили її коло ґанку? Вона відганяла би фей.

— Та хто ж хотів би відганяти фей, пані Мітчелл?

— Ви кажете геть як Ентоні. Я лиш пожартувала. Фей не існує, звісно… але якби існували, я чула, вони були б вельми збитошні. Бувайте здорові, пані Блайт. За тиждень я прийду по неклорог.

22

— Ви запряглися в ярмо, пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен, яка чула всю розмову, натираючи срібло в кухні.

— Може, і так. Але, знаєте, Сьюзен, я й сама хочу

1 ... 36 37 38 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енн із Інглсайду», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Енн із Інглсайду"