Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

майже завжди їли у місті. В останній вечір, у четвер, прибирання було інтенсивним. Усі залишки їжі були викинуті, полички холодильника помиті та спустошені.

Г’ю Дженні перебував у своїй стихії.

— Це викидати! Так, це також! — командував він, побачивши Стіма з мискою капусти. — У жодному разі не везти цю капусту до Балтимора, — кричав Г’ю.

Усі подивилися на Реда, який, як і його сестра, не любив марнотратства; однак він сидів тихенько і читав журнал, не помічаючи їхньої розмови.

— То які плани на завтра? — запитав Денні. — Ми їдемо на світанку?

— Так, мені потрібно виїхати якомога раніше, адже на мене чекає купа роботи, а на відповідачі численна кількість повідомлень від колег,— відповів Г’ю.

— Так, — тихо сказав Денні, — це означає, що осінь наближається, — звернувся він до Стіма.

— Дуже скоро, — відповів той і повернув не зовсім чисту тарілку до мийки.

— Тобі не треба зволікати з поверненням додому, — заговорив Денні, — бо твоїм дітям доведеться переходити до іншої школи.

Стім мовчки витирав тарілки, на якусь мить він зупинився, але згодом продовжив.

— Вони вже перейшли до іншої школи, — сказав він. — Нора перевела їх ще минулого тижня.

— Але тобі краще повернутися, оскільки я залишаюся.

Стім поклав тарілку поверх іншої.

— Ти не залишаєшся, — сказав він.

— Що?

— Ти залишиш їх при першій нагоді.

— Про що це ти говориш?

Денні повернувся до нього, але Стім продовжував витирати тарілки, не піднімаючи очей.

— Ти або образишся на когось із нас, або посваришся. Або вночі тобі хтось зателефонує із якоюсь нагальною проблемою, і ти знову зникнеш.

— Що за маячня? — лише відповів Денні.

— Хлопці, чого ви… — почали Г’ю і Ред.

— Ти так кажеш, бо не хочеш, щоб я лишався, — почав Денні. — Я знаю, ти хочеш прибрати мене зі свого шляху. Мене це не дивує.

— Я нікого не хочу прибирати, — відповів Стім. Вони дивились один одному у вічі.

Стім тримав тарілку в одній руці, а рушник в іншій і заговорив набагато гучніше, ніж завжди:

— Господи, скільки разів я маю тобі повторювати: я нічого не хочу, я не хочу нічого твого, я хочу лише допомогти батькам!

— Що? Чекайте, що тут коїться? — втрутився Ред.

— Ха, звісно, це так на тебе схоже, — сказав Денні, — вистрибуєш тут зі своєю самовідданістю, святіший, ніж сам Бог.

Стім хотів відповісти, він глибоко вдихнув і вже відкрив рот. Але лише проричав у відповідь і, не усвідомлюючи того, раптом повернувся до Денні і сильно його штовхнув. Це навряд чи можна було назвати атакою, скоріше, це був вияв сліпого відчаю. Але Денні втратив рівновагу, похитнувся убік і випустив з рук тарілку, уламки розлетілися по всій підлозі. Він спробував вирівнятися, але не втримав рівноваги і, падаючи, вдарився головою об край столу.

— О Господи, — жахнувся Стім.

Ред встав з-за столу із роззявленим ротом, тримаючи у руці журнал. Г’ю носився перед холодильником з ганчіркою, промовляючи: «Хлопці, заспокойтеся, хлопці».

Денні почав потроху підводитися, з лівої скроні текла кров. Стім простягнув йому руку, але Денні у відповідь накинувся на нього і сильно штовхнув у груди.

Стім зігнувся і впав назад, вдарившись об шафу. Він сів, але вигляд у нього був якийсь нестійкий, і він торкнувся рукою потилиці.

На кухню тут же прибігли перелякані жінки і діти.

— Що це? Що трапилося? — запитала Еббі.

Нора нахилилася до Стіма, намагаючись підняти його на ноги.

— Чекай, Норо, — сказала Дженні, — нехай трішки посидить. — Стіме, ти відчуваєш запаморочення?

Стім тримав голову, вираз обличчя був непевний. На підлозі валялись уламки тарілки. Денні стояв, притулившись до мийки, він був найбільше спантеличений.

— Уявлення не маю, що на нього найшло! — сказав Денні. — Стояв собі тихо, аж раптом…

Кров текла з одного боку його обличчя і капала на темно-зелену футболку.

— Подивіться на себе, — сказала їм Дженні, — ви обоє… тепер вас треба везти у лікарню.

— Нічого мені не треба, — сказав Денні, у той самий час озвався Стім:

— Усе добре, просто підніміть мене.

— Ти права, Дженні, їх потрібно відвезти до травмпункту, — сказала Еббі. — Денні, можливо, потрібно накласти пару швів, а у Стіма може бути струс мозку.

— Зі мною все добре, — сказали в один голос Денні та Стім.

— Давай я тебе хоча б відведу на диван, — звернулася до Стіма Нора, вона навіть не була обурена. Без зауважень Дженні вони провели Стіма у кімнату, усі діти пішли слідом, окрім Сьюзан, яка стояла біля Денні і тримала його за руку, з її очей текли сльози і струмочком стікали по щічках.

— Чого ти плачеш? — запитав її Денні. — Зі мною все добре, може, навіть не боляче.

Вона лише кивнула, однак сльози не припинилися. Підійшла Еббі й обійняла її за плечі:

— Із ним усе добре, люба, просто рани на голові мають таку особливість, з них витікає багато крові.

— Ідіть усі звідси, — сказала Дженні, — усі геть із кухні, поки я перевірю. Г’ю, принеси мені аптечку, вона внизу у ванній кімнаті. Сьюзан, мені потрібні серветки.

Ред мимоволі сів на свій стілець, поки до нього не підійшла Еббі.

— Ходімо у вітальню.

— Я не розумію, що сталося, — сказав він.

— Я також, однак спершу потрібно, щоб Дженні перевірила стан Денні, добре?

Вона допомогла йому підвестися і вони разом попрямували до дверей.

Залишилася тільки Сьюзан, вона подала Дженні паперові серветки.

— Дякую, — коротко відповіла Дженні, відірвала необхідну кількість паперу та змочила рану.

— Перш за все нам слід промити рану і подивитися, чи потрібно тобі накладати шви, — сказала вона Денні, — сиди і не рухайся.

— Мені не потрібні ніякі шви, — огризнувся Денні і сів на стілець. Дженні нахилилася над братом та притиснула рушник до скроні, тим часом Сьюзан сиділа поруч і тримала батька за руку.

— Гм, — сказала Дженні і уважно подивилася на поріз Денні. Вона замінила рушник новим і знову притисла його до скроні.

— Ай! — скрикнув Денні.

— Г’ю? Де аптечка? — запитала Дженні.

— Несу, несу, — відізвався Г’ю, заходячи до кухні. Він про­cтягнув дружині металеву коробку, схожу на ящик рибалки. Дженні швидко її узяла.

— До речі, любий, піди скажи іншим, щоб вони не дали Стіму заснути, добре? Не чіпай це, — сказала вона Г’ю, який нахилився і почав збирати розбиту тарілку.

— Ми маємо впевнитися, що він не втратить свідомість, ти мене зрозумів?— Дженні завжди була авторитетною особою під час кризових ситуацій. Її чорний хвостик високо підскочив, коли вона рвучко розвернулася у бік Денні, Г’ю швидко покинув кухню. Щойно за ним зачинилися двері, Денні сказав:

— Я присягаюся, це була не моя вина.

— Справді?

— Так, ти маєш мені довіряти.

— Сьюзан, знайди мені «Неоспорін».