Читати книгу - "Сторожова застава"

Я боявся, що тебе вже нема серед живих, — сказав йому Вітько. — Вони ж так накинулися на тебе! І спереду накинулися, і збоку...

— Та я теж гадав, що мені вже гаплик, — весело погодився Лидько. — Добре, що хоч здогадався до Змієвої нори повернути. А вони побоялися. Потім я тишком-тишком за ними...

— Спасибі, — зворушено мовив Вітько. — Якби не ти...

— Ет, що там! Головне — половців розбито!

— Хтозна, — прогудів Муровець. — Хто його зна. Поживемо, хлопці, побачимо...

Дружина поверталася до Римова з чималою здобиччю. Одних лише коней Вітько нарахував понад три сотні. А ще були щити, криві половецькі шаблі, кольчуги. Ще й син половецького хана Курнича на додачу.

Одну кольчугу Олешко подарував Вітькові.

— Носи, — сказав він при цьому. — І нехай жодна шабля тебе не зачепить.

Кольчуга сиділа на Вітькові наче влита. Хіба що була трохи заширока в плечах, а ще більше в тому місці, де мав бути половецький живіт. Але на такі дрібниці Вітько не зважав. Головне — тепер у нього є власна кольчуга! І віднині він, звичайнісінький школяр Вітько Бубненко, став справжнім давньоруським воїном. От би побачили його тепер у Воронівці! Та, на жаль...

І Вітько мимоволі зітхнув.

Сулу перейшли, коли сонце уже всідалося за воронівським лісом. З римівського боку вихопилося кілька вершників і учвал покотили назустріч дружинникам. У передньому Вітько упізнав тітку Миланку.

— Живий, синку! — кинулася вона до хлопця. — Живий... А мені уві сні таке вже було приверзлося...

— Та куди він подінеться, сестро, — лагідно прогримотів Муровець. — Такий богатир ще сто років ряст топтатиме.

— Еге ж, ми з Мирком ще не раз потрусимо того половця, — жваво відгукнувся Попович. Щойно він розповідав дружинникам щось дуже веселе, проте зупинився на півслові і квапливо наблизився до Вітька. І зрозуміло, що було тому причиною: слідом за матір'ю їхала Росанка.

Дід Овсій з Муровцем трохи відстали від гурту. Дідові було зле. Обличчя його розпашіло, дихав він часто і уривчасто. І раз по раз обережно торкався до плеча.

— Тримайтеся, діду, — підбадьорював Муровець старого. — Приїдемо до Римова — миттю поставимо вас на ноги. У нашої Миланки мастики такі, що й мертвий підстрибне.

— Ет, не поможуть уже мені ваші мастики, — поморщився дід Овсій.

— Це чому ж?

— Тут, бачиш, інша хвороба напосіла — старість.

— Та яка ще там старість! — почав було заперечувати Муровець, проте дід Овсій помахом руки зупинив його.

— Не треба, Ільку. Що є, то вже є. Бач, оце рубаюся і раптом відчуваю, що несила тримати меча. І чомусь тягне кинути все і прилягти на травицю. А той песиголовець наче щось відчув, бо розмахнувся з усієї сили і вдарив так, що у мене в голові все замакітрилось. Бухнув я на землю, наді мною копита миготять, а на серці камінь. Ет, думаю, чому ж я раніше не сказав, де мене поховати?

Дід Овсій замовк. Мовчав і Муровець. Він розумів: не треба перебивати старого воїна.

— А хотілося б на нашому Городищі прилягти, Ільку, — вів далі дід Овсій. — Бо видно все звідтіля, наче вільному птахові. Та й не сам би там нудьгував... На нашому Городищі, мій батько казали, перший руський ратай спочиває. Сам Микула Селянинович. І спочиватиме він доти, доки на землю нашу не прийде страшна біда. І коли вже мало ратаїв залишиться, тоді підведеться Микула і покаже нечестивцям, де у нас раки зимують... То, може, й мене слабкого та многогрішного, підніме заодно.

Муровець слухав старого, кивав на знак згоди головою і думав про своє. Надто вже легко дісталася нинішня перемога. Підозріло легко. Налетіла лиш одна орда. Налетіла і втекла. А де ж інші орди? Мабуть, зачаїлися десь неподалік. Тільки де саме? І що замислили половці цього літа?

— Микула, кажете... — Муровець поправив свою довбню. — То, коли що, і мене до свого гурту приймете, га, діду?

— Та вже ж приймемо, — силувано всміхнувся дід Овсій. — Тільки не зараз. Стане ще тобі, Ільку, роботи на цьому світі.

— І чого це ви розкаркалися? — гримнула тітка Миланка. Вона притримала свого коня, чекаючи на них. — Люди он радіють, а ви, бач, похорон собі влаштовуєте. І не соромно?

— Та вже ж, — вибачально прогримкотів Ілля. — Вважай, сестро, що нам уже соромно.

І поплескав по крупу свого важковаговика.

Той докірливо скосив око на господаря. Проте ходи не наддав. Мабуть, вважав, що за ці дні він попрацював таки на совість.

Потвора

Дід Овсій лежав на ковдрі обличчям донизу. На його чолі великими крапелинами виступив холодний піт. Поруч повискував Бровко — співчував старому.

На дідовому плечі запеклася широка смуга крові, а навколо неї здувся здоровенний синець.

— Дісталося ж вам, — співчутливо зауважила тітка Миланка і натисла пальцями на одне місце. — Тут болить?

Холодний піт полився ручаями.

— Ні, — скрипнувши зубами, сказав дід.

— А тут? — тітка натисла на інше місце.

Дід подумав.

— Хто його зна. Ніби болить, а ніби й не дуже.

— Це добре,— сказала тітка. — Кістка ціла.

І несподівано смикнула за руку.

— Йо-йй... — дід аж скрутився.

— Усе, діду, все, — заспокійливо сказала тітка Миланка. — У вас, крім усього, ще й вивих був. Мабуть, упали на цю ж руку?

— Може бути, — згодився дід. — Бо той гаспид, розумієш, так вперезав, що в голові і досі макітриться. Якби не Олешко, лежати б мені зараз не тут... Ще смикатимеш?

— Та ні вже... — тітка Миланка наклала на дідове плече якісь мазі і міцно перев'язала його шматком полотна.

— Все. Тиждень-другий полежите, а там і косити можна.

— Ой, дай тобі, Боже, здоров'ячка, Миланко, — подякував дід Овсій.— І що б я робив без тебе?

— Ну що ви таке кажете? — обурилася тітка Миланка. — Ми ж свої люди. Мо', ще чогось треба?

— Та вже незручно й просити... Ну, але як так, то чи не засмажила б ти мені гусака? Він там, у клуні висить. Дуже вже хочеться гусячих шкварок. А ти, Мирку, любиш шкварки?

— Ще й як! — вигукнув Вітько.

— У нас же борщ є,