Читати книгу - "Сторожова застава"

— втрутилася Росанка. — І каша.

— Борщ з кашею — це добре, — відказав дід. — Проте й шкварки не гірші.

Однак ласувати при всіх шкварками дід не квапився. Спочатку він остудив жир, потім перелив його до щербатого горнятка. Горнятко зав'язав у вузлик з полотняної ганчірки.

— Ви кудись збираєтесь? — поцікавився Вітько.

Дід здивовано озирнувся. Здається, старий навіть забув про Вітька.

— Я? Та ні... підвісити хочу, щоб мишві не дісталося.

— А шкварки чому не їсте?

— Ще встигну. Знову щось плече розболілося. Піду, мабуть, полежу трохи.

І, похитуючись, рушив до хати.

Вітько покрутився якусь часину на своєму дворищі і подався на вулицю. До нього одразу ж підбігла Оленка, молодша Лидькова сестричка. Вона войовниче розмахувала дерев'яним мечем.

— Ану, хто кого? — гукнула Оленка і наставила меча на хлопця. — Будемо битися чи миритися?

— Відчепись, — порадив їй Вітько і рушив далі. Після битви з половцями і полону змагатися на дерев'яних мечах, та ще й з дівчиськом, було нецікаво.

Оленка відчепилася. Проте не надовго.

— Якби вмів битися на мечах, то в полон не потрапив би! — ущипливо зауважила вона.

Вітько повернувся до неї і тупнув ногою. Войовничу Оленку наче вітром здмухнуло.

А хлопець зупинився посеред вулиці і замислився. Що б його зараз зробити? Звісно, непогано було б податися до Городища. Та поки туди дістанешся, та там побудеш, та назад вернешся, — уже й ніч настане. А тітка Миланка просила поночі не ходити...

І тут Вітько пригадав, що в чагарнику, одразу ж за дворищем діда Овсія, росте дика малина.

«Мабуть, почала вже дозрівати, — подумав він. — Треба піти поглянути...»

Вітько обійшов дідів паркан з вулиці і заглибився в чагарі. Кроків за двадцять натрапив на густі малинові та ожинові зарості. Через них пролягала ледь помітна стежка. Вела вона до дідового паркану. Чи навпаки. Мабуть, протоптали його Олешко та Ілля Муровець. Внизу, біля самої землі, у паркані виднілася дірка.

А малина, звісно, ще й не думала достигати.

Хлопець уже збирався вертатися назад, як раптом угледів, що через дірку в паркані протискується Бровко. В зубах у нього погойдувався вузлик. Той самий, у який дід Овсій нещодавно зав'язав горнятко з гусячим жиром.

Бровко проліз крізь дірку, обтрусився і діловито потрюхикав стежкою, прокладеною двома богатирями. Схоже, вирішив десь заховатися і без перешкод заходитися біля гусячого жиру.

«От же й злодій! — обурився Вітько. — А прикидався таким пристойним...»

— Діду! — гукнув він. — Ваш Бровко поцупив горнятко з жиром!

Дід не відповідав. Мабуть, так і не вийшов з хати. А от Бровко рвонув уперед, мовби його цвьохнули батогом.

Хлопець подався назирці за чотириногим злодюжкою. Аж упрів, доки наздогнав утікача. Проте замість злодійкувато чкурнути в кущі, Бровко раптом повернувся і загарчав на хлопця.

«Ти диви! — здивувався Вітько. — Украв та ще й огризається!»

— І не соромно тобі? Ану, віддай горнятко!

Та Бровко вишкірив ікла так, що Вітько поспіхом відступив — чого доброго, ще й накинутися може!

А злодюжка підхопив вузлик і подався у видолинок, що, як і всі видолинки Римова та й сучасної Воронівки, вели до болота.

Вітько подерся навпростець через кущі. За хвилину вибрався на край урвища. З нього добре було видно звивистий видолинок, трав'янисту галявину перед болотом і саме болото.

А ще за хвилину з видолинка вигулькнув Бровко. Зупинився посеред галявини, опустив вузлика на землю і облизнувся.

«Зараз почнеться», — подумав Вітько і занепокоївся: а що, як пес з горнятком на голові з переляку рвоне в болото? Проте замість сунути писка в горнятко, Бровко тихенько заскавулів, захвицав хвостом і ще раз заскавулів.

Комиші ледь помітно хитнулися і у Вітька відчайдушно тенькнуло серце, бо на берег ступила потвора.

Скидалася вона на черепаху чи велетенського, майже на Вітьків зріст, рака. Але той рак мав довгі мавп'ячі руки, що лише на кілька сантиметрів не діставали до кінцівок коротких покривлених ніг.

На спині потвора несла горба. І з того горба визирала загострена, ніби стиснута в скронях жахливою силою, голова.

Вітько міцно зіжмурив повіки. Сподівався, що потвора щезне.

Проте вона й не думала щезати. Навпаки, змахнула довжелезними ручиськами і глухо пробубоніла:

— Бу-у...

Вітько відчув, як йому зашпори зайшли у п'яти: точнісінько так бубонів Велес, дідько болотяний. Хлопець хотів повернутися і дати драла, проте ноги немов приросли до землі.

А Бровко ще швидше заметляв хвостом, підхопив вузлика і за кілька стрибків опинився поруч з дідьком болотяним. Той узяв вузлика і вільною рукою погладив Бровка, що аж нетямився з радощів.

— Бу-у... — лагідно бубонів дідько.

Нараз позаду почулися кроки. Вітько озирнувся. До нього поспішав дід Овсій і його обличчя не віщувало нічого доброго.

— Ти що тут робиш? — різко запитав дід.

— Я... — Вітько не знав, що сказати. — Он там...

І він показав униз.

Але потвори вже не було. Лише кола розходилися по воді та Бровко усе ще метляв хвостом.

— Забудь,— крижаним голосом звелів дід Овсій. — Ти нічого не бачив. І нікому ні слова, чуєш?

Добриня

Тієї ночі Вітько довго не міг заснути.

А коли заснув, то стогнав так, що тітка Миланка двічі будила хлопця. Все ввижався йому Велес, дідько болотяний. То зненацька в щілині між очеретами змигне його око, то волохаті мавп'ячі ручиська от-от зімкнуться йому на шиї...

Вранці до Вітька підійшов дід Овсій.

— Не ображайся, парубче, за вчорашнє, — зніяковіло мовив він. — Але тобі й справді не треба було бачити те, що ти побачив.

— Я ж не знав, — почав виправдовуватися Вітько. — Я думав, що Бровко украв ваше горнятко з жиром, то й побіг за ним, щоб відібрати.

Дід Овсій кивнув головою.

— Чув я твій голос. Та поки видибав з хати, поки те-се, дивлюся — ніде нікого... Так що забудь про все, Мирку. Це дуже важливо для всього Римова, зрозумів? Навіть дядько Ілько — і той про Велеса майже нічого не знає.

— Забуду, — пообіцяв Вітько. І все ж не втримався, запитав:

— А дідько болотяний дуже лихий, чи ні?

Дід Овсій відповів не одразу. Невиразна хмаринка промайнула по його поораному густими зморшками обличчю.

— Затям собі, Мирку, — сказав він. — Затям назавжди: собаки лихих не люблять.

— Затямлю, —